Розділ 15. Я просто глянути. І все. (Ну майже)

Я не йду — я випадково проходжу повз.
Ну, гаразд. Трошки йду. Ну, добре, цілеспрямовано йду, але ж не до нього, а просто… у бік спортивного залу.
Так, я просто хотіла подивитися, як він там. Професійно. Як інструктор. Науковий інтерес, не більше.

Абсолютно не через той клятий поцілунок.

Коли заходжу в зал, запах поту, дезінфектора й гумових килимків вдаряє в ніс — і дивним чином заспокоює. Принаймні до того моменту, поки я не бачу його.

Рамір стоїть біля стійки, у чорній футболці, обтягнутій так, що навіть святий не витримав би. Говорить із двома новенькими — обидві усміхаються надто широко, нахиляються надто глибоко. О, чудово. Гарем самооборони.

Він мене помічає.
І — звісно ж — усміхається. Та ще й так, ніби знав, що я все одно прийду.

— Поліно, — його голос звучить із тією спокійною насмішкою, від якої в мене завжди починає смикатись око. — Дивлюсь, м’язи вже не болять?

— Болять, — кидаю, знімаючи куртку. — Просто я вирішила, що треба подивитись, як ти калічиш інших дівчат.

— Калічиш? — підіймає брову. — Цікаво. Учора ти сама мене ледь не відправила до ЛОРа.

— Це був освітній процес!

— Ага. Дуже освітній. Я досі бачу зірочки, коли дивлюсь угору.

— То може, це знак долі? — підкидаю, імітуючи здивування. — Не треба дивитись угору. Треба дивитись на мене.

Декілька учениць хихикають.
О, чудово. Тепер я офіційно та сама дивна дівчина, яка фліртує з тренером на очах у всіх.

Він схрещує руки на грудях — ті самі руки, які, чорт забирай, я досі відчуваю на своїй талії з минулого вечора.

— Ти прийшла подивитись, чи можливо прийшла, бо нудьгувала без мене?

— Ха! — усміхаюся, хоч і серце вже робить кульбіти. — Я прийшла, щоб переконатися, що твої учениці не зламають собі хребет.

— Я про них дбаю, — спокійно каже він. — До речі, — обертається до однієї з дівчат, — стань у стійку, коліна трохи ширше. Так. Саме так. Добре.

І все. Мене немає.
Він знову повернувся до них, і я — просто повітря.

Ні, ні, я не ревную.
Я просто… аналітично оцінюю ситуацію.
Тобто, оцінюю, як низько вона нахиляється.
І що він міг би не стояти так близько.

— Поліно, — звертається він раптом. — Раз ти вже тут — допоможеш показати одну вправу.

— Я? — показую на себе. — Ні-ні, дякую, у мене… м’язова слабкість, посттравматичний синдром і, можливо, легка неприязнь до повторного публічного приниження.

— Це ж просто приклад, — усміхається. — Обіцяю, без ударів у ніс цього разу.

— Ну добре, — бурчу, підходжу ближче. — Але якщо знову піде кров — я винна не буду.

Коли він стає поруч і кладе руку мені на плече, щоб показати позицію — я завмираю. Його долоня тепла, впевнена, і від неї по спині біжить ланцюжок струму.

— Розслабся, — каже він тихо, нахиляючись ближче.

— Я розслаблена, — шиплю крізь зуби. — Просто не люблю, коли хтось дихає мені у шию.

— А дарма, — шепоче. — Це іноді допомагає зосередитися.

Це не допомагає. Це взагалі не допомагає!

— Все, досить, — кажу, відходячи. — Ти мене відволікаєш.

— Я? — усміхається. — Чи, може, ти відволікаєшся сама?

— Ти небезпечний.

— Ти — цікава.

Ми стоїмо навпроти, і знову — це відчуття. Та сама електрика, що була вчора.
І десь на фоні чується, як одна з учениць шепоче іншій:

— Мені здається, між ними щось є.

Я моргаю, розриваючи цей момент.

— Ну все, — кажу, — тренуйся тут зі своїм гаремом. Я пішла.

— Поліно, — він наздоганяє мене поглядом, — я казав, що чекатиму.

— І що, дочекався? — кидаю через плече.

— Ще ні. Але ти прийшла — це вже початок.

Я вдаю, що закочую очі. Але всередині…

Я вже була майже в дверях — серце гупало як грім на репетиції — коли Рамір клацнув пальцями і голосно сказав:

— Поліно. Стань з ними. Ти ж не просто глядачка, ти — студентка з правом на реванш.

О, так. Реванш. Виглядає, ніби доля має дуже дивне почуття гумору.

— Я? — виглядаю я, наче мені щойно запропонували виступати під час оперного фіналу без репетиції. — Серйозно?

— Серйозно, — відповідає він спокійно. — Прийшла — бери участь. Не підглядай за сценографією.

Я роблю глибокий вдих і повертаюся до зграйки дівчат. Вони вже на килимах, посміхаються, хихикають, хтось підморгує мені з доброзичливою заздрістю. Чудово. Гарем, подумки додаю я, але голосно кажу:

— Добре. Але якщо в мене тепер кров потече з носа — це не тому, що ти мене не підготував. Це тому, що я — драматична особистість.

Рамір лише піднімає брову так, що вона майже робить сальто.

— Договорились. Але слухай інструкції. І дивись не тільки на мене — дивись на себе.

Він виходить у центр, бере позицію показового тренера: плечі назад, погляд — ніби випромінює спокій і трохи небезпеки.

— Сьогодні — робота з відхиленнями і контратаками при захваті. — каже він. — Хто хоче стати в пару?

Рука однієї з дівчат піднімається миттєво, як у школі. Це — та сама, що прийшла на заняття з очима-зорями. Вона буквально світиться від радості: «я, я, я!»

— Тася, — каже Рамір, — ти будеш атакувати, а Поліна — показуватиме, як відхилятися.

Я дивлюсь на нього з відкритою підозрою. На секунду відчуваю шалену спокусу відповісти типовим сарказмом, але замість цього — приймаю. Так, тому що якщо не зараз, то коли? І тому що трохи страшно, а страх — хороший тренер.

Тасю заводять у позицію. Вона підскакує, геть щаслива.

— Уяви, — шепоче мені вона, поки Рамір підказує, — що я — злий колишній.

Я дивлюсь на неї і кажу:

— Ага, спробуй не плакати над його плейлистом під час атаки.

Вони сміються. Потім — сигнал. Рамір демонструє. Він уповільнює рух: руки вищі, крок уперед, базова спина. Показує, як відхилятися, як використовувати вагу супротивника, як не кидатися у відчай. Голос його рівний, командний, і кожне слово — як інструкція життя: «тримай центр», «не відкривай шию», «дивись в очі».