Розділ 14. Самооборона не витримала

Ну ось, отак і закінчуються всі мої блискучі стратегії “тримай дистанцію”.
Стою посеред кухні, з ложкою в руці, червона, як помідор, і з усіх боків — тиша. Та, що густа, електрична.

Рамір стоїть навпроти, спокійний як завжди, але його очі...
О, ні. Так не дивляться на людину, яку просто хочеш навчити бити по яйцях.

— То ти все ж визнаєш, що програла? — каже він тихо, ніби між іншим.

— Я? Ніколи.

— Справді? Бо, здається, оборона дала тріщину.

— Це не тріщина. Це стратегічний відступ.

— Ага, з піднятими руками?

— Ні. З ложкою.

Я махаю нею перед його грудьми, але це виглядає не як зброя, а як жалюгідна спроба не втратити контроль.
Він повільно бере цю ложку з моїх пальців. І просто кладе її на стіл.

— Здається, тобі потрібен інший метод самозахисту, — каже він низько.

— Я можу захиститись, дякую.

— Так? Покажи.

— Добре. — роблю крок до нього. — Ось, бачиш? Я впевнено стою, дихаю рівно, дивлюсь прямо у воро…
Мені не встигає вистачити повітря. Бо він теж зробив крок.

І тепер ми стоїмо настільки близько, що моє серце б’є по ребрах, як на спарингу.

— Не відволікайся, — шепоче він. — Ворог може атакувати.

— Та бачу я твого ворога. Прямо перед собою.

— Тоді дій, — каже він, тихо, але кожне слово наче ковзає шкірою.

— Я не…

— Боїшся?

О, от він цього не повинен був казати.
Я не боюсь. Я просто — трошки розплавилась, ну і… серце зараз може подати у відставку.

Я роблю крок ще ближче.

— Боюсь? — повторюю. — Ти навіть не уявляєш, наскільки не боюсь.

— Доведи.

Він нахиляється, зовсім трохи, так що я відчуваю його подих біля щоки.
І в ту секунду мій мозок просто відключається, бо тіло саме вирішує, що вже досить цієї дурної гри.

Я піднімаю обличчя — і все.
Між нами більше немає повітря.

Поцілунок не лагідний.
Він — як вибух. Як удар, який ти не очікуєш, але від якого не хочеш ухилитися.
Його рука на моїй шиї, моя — в нього на грудях.
І все навколо стирається, залишаються тільки дотик, подих, і серце, яке гупає, як сигнал тривоги.

І тоді, коли ми відриваємось одне від одного — я не можу вдихнути.

— Це… — починаю.

— Самооборона? — він посміхається, все ще тримаючи мене за руку.

— Ага, — хриплю. — Практичне заняття.

— І хто кого атакував?

— Взаємна ліквідація.

Він сміється — низько, тихо, небезпечно.
І, чорт забирай, я ловлю себе на тому, що теж усміхаюся.

Потім я роблю вдих. Ще один. І ще.
Ні, не допомагає. Повітря ніби згоріло разом із усім, що тільки-но сталося.

Поцілунок.
О, Господи. Я ж реально поцілувала його.
Ні, стоп. Ми. Ми поцілували одне одного. Це ж обопільна катастрофа, так?

— Ем… — видавлюю, відводячи погляд і крокуючи до плити. — Ну що ж… час… готувати обід.

— Обід? — повторює він, наче я сказала «час запускати космічний корабель».

— Так. Люди, знаєш, їдять. Це така щоденна практика.

— Після поцілунків?

— Після інцидентів! — гаркаю, хапаючи сковорідку. — Так, після інцидентів люди їдять. Це допомагає стабілізувати рівень глюкози.

Він сміється. Голосно, тепло, без жодного каяття.
А я стою до нього спиною, намагаюсь не дати серцю вилізти через ребра.

Спокійно, Поліно. Це просто поцілунок. У тебе були поцілунки. Ну… майже. Добре, не з ним, але це ж не міняє суті…

— Ти червонієш, — каже він тихо, вже ближче.

— Це реакція на пар з каструлі. 

— Ага. Якась дуже симпатична реакція.

— Іди вже, у тебе тренування! — швидко міняю тему, грюкаючи ложкою по каструлі. — Твої підопічні, мабуть, уже там, відпрацьовують удари по уявному ворогу.

— Можливо, — усміхається він. — А може, справжній ворог зараз стоїть на моїй кухні.

— Це моя кухня. Іди, рятуй світ.

Він дивиться на мене, ніби ще хоче щось сказати, але замість цього просто запитує:

— То що, прийдеш сьогодні на заняття?

— Я? — роблю вигляд, що ледь не впустила ніж. — Ні, дякую. У мене… болять м’язи.

— Болять? — підозріло звужує очі. — Після вчорашнього тренування?

— Так. Дуже. Просто катастрофа. Я навіть чайник підняти не можу.

— Цікаво, — усміхається. — Бо, здається, сьогодні вони болять від іншого.

Я різко повертаюсь до нього.

— Це зараз був натяк?

— Це був діагноз.

— Ти нахабний.

— Ти — червона.

— Це знову через пар.

— Так, звісно.

Він бере спортивну кофту, надягає, кидає на мене той свій спокійний, до бісу впевнений погляд.

— Я все одно чекатиму.

— Може, дарма, — бурчу, повертаючись до каструлі, але відчуваю, як щоки горять.

— А може, ні, — каже він уже з порогу, — бо ти не з тих, хто здається після першого раунду.

Двері зачиняються.
А я лишаюсь сама, стою над каструлею, дивлюсь, як закипає вода, і шепочу собі під ніс:

— Поліно, вітаю. Ти офіційно втратила контроль над ситуацією.

І, як на зло, у голові знову — його усмішка. І той поцілунок.
Той, який не мав статися. Але стався так, що тепер навіть повітря в квартирі пахне ним.

Самооборона серця? Провалена місія, частина друга.