Розділ 12. Помста — страва, яку подають із посмішкою

Ну що ж, якщо він вирішив грати — я теж у грі.
Моя внутрішня Поліна Шерлок уже одягла фартух помсти і наливає собі другу каву для концентрації.

Рамір сидить за столом, читає щось у телефоні, виглядає спокійно. Занадто спокійно.
От же ж підлий спокій! Людина цілує тебе, а потім поводиться, ніби нічого не сталося, тільки дражнить із яєчнею і боргами.

— То що, — починаю я солодким голосом, який зазвичай у мене буває лише в моменти, коли я щось затіваю, — мені все-таки доведеться якось повертати ті твої міфічні дві тисячі?

— Можеш відпрацювати, — спокійно відповідає він, навіть не відриваючись від телефону.

— Справді? — підходжу ближче, кладу лікті на стіл. — Наприклад, прибирати кухню у фартушку?

— Наприклад, — каже він, піднімаючи очі. — Але без фартушка теж підійде.

Я на секунду зависаю, як зависає старий ноутбук, коли в нього забагато вкладок.
Окей. Він не жартує. Ну то й я не жартуватиму.

— Тоді домовились, — кажу я і, не відводячи погляду, відкриваю холодильник. — Почнемо з найстрашнішого: я приготую обід.

— Це ти мені чи собі помститися вирішила?

— Залежить, як ти виживеш після цього експерименту.

Він усміхається. Та посмішка — тепла, але з тією ледь помітною лукавинкою, що дратує і водночас змушує серце калатати швидше.
Я починаю метушитися на кухні, гучно грюкаючи каструлями, бо так треба. Це стратегічна акустична атака.

— Хочеш допоможу? — запитує він, встаючи.

— Ні, дякую. Я цілком здатна нарізати овочі без чоловічої консультації.

— Ти ж минулого разу мало не спалила чайник.

— То був науковий експеримент!

Я відчуваю, як він підходить ближче. Просто знаю.
Його присутність відчувається, навіть якщо не дивишся — у повітрі стає тепліше.
Він нахиляється, бере ніж із мого боку стільниці.

— Дозволь, покажу, як тримати ніж, — каже тихо, і його рука накриває мою.

І от тепер повітря можна різати без ножа.

Я намагаюсь зробити вигляд, що це просто кулінарний майстер-клас.
Але коли його пальці ковзають по моїй долоні, щоб “виправити хват”, я раптом забуваю, як дихати.

— Отак, — каже він, нахилившись ближче, і його голос стає нижчим. — І тоді ти не поранишся.

— Я й не збиралась, — бурмочу я, намагаючись звучати гостро, але виходить… дивно задихано.

— Краще перестрахуватись.

Між нами буквально кілька сантиметрів.
Я відчуваю запах його шкіри, кави, тепла, і думаю, що з моєю ідеєю “помсти” щось пішло не за планом.

— Ну все, — кажу, вириваючи руку. — Я впораюсь. І без... охорони.

— Гаразд, — він відходить на крок, але все ще усміхається. — Тільки потім не звинувачуй мене, якщо на твоїй совісті буде салат з пальцями.

Я роблю вигляд, що ігнорую, але краєм ока бачу, як він все ще дивиться.
Це вже не просто гра — це двобій на повільному вогні.

— До речі, — кажу я, озираючись, — якщо я вже відпрацьовую борг, то може, ти теж щось мені винен?

— Що саме?

— Ммм… тренування. Самооборони. Але не фізичної — емоційної.

Він піднімає брову.

— І як ти уявляєш “самооборону емоційну”?

— Це коли не дозволяєш собі... — я на секунду зависаю, — ...цілувати тренера.

Мовчанка.
Потім — тихий, але дуже виразний сміх.

— Погана новина, Поліно. У тебе з цією самообороною все дуже запущено.

Я усміхаюся, але відчуваю, як у грудях щось тепле, небезпечне, росте.
І думаю, що ця гра — стає надто реальною.