Розділ 11. Поцілунок? Не пам’ятаю, вперше чую

Ранок пахне кавою, підсмаженим хлібом і… ніяковістю.
То не запах, звісно, але якби можна було ароматизувати незручну тишу — вона б пахла саме так.

На кухні стоїть Рамір у футболці, що небезпечно добре сидить, і смажить яєчню.
Я заходжу, як людина, яка абсолютно випадково забула, що вчора робила щось епічно дурне.

— Доброго ранку, — кажу голосом, який аж занадто бадьорий для дев’ятої ранку і потенційного похмілля.

— Доброго, — відповідає він, не повертаючись. — Як спалось?

— Прекрасно. Як каменю. Жодних снів, жодних спогадів, жодних… — я швидко хапаю кухоль. — Кавових катастроф.

Він нарешті дивиться на мене через плече. Усмішка. Та сама — небезпечна, спокійна, розуміюча.

— Сніданок буде за п’ять хвилин. І… ти мені винна дві тисячі.

Я майже давлюсь кавою.

— Що?

— Дві тисячі гривень. Учора ввечері позичила.

— Ага, звісно. А ще, мабуть, я купила тобі квартиру на Оболоні, поки ти смажив рибу?

— Ні, квартиру ні, але гроші — точно.

Я ставлю кухоль на стіл і схрещую руки на грудях.

— Рамір, я в житті не брала кредити. Навіть коли хотіла новий фен із іонізацією.

— Та невже?

— Так! І я точно не брала гроші в борг учора.

Він повільно обертається, тримаючи лопатку, як зброю.

— Значить, ти нічого не пам’ятаєш?

Я на секунду зависаю.
Ось він.
Той момент, коли моя душа кричить “бреши!”, а мозок тихо підказує “не спалися, дурепо”.

— Ем… ну, щось не дуже, — кажу, роблячи вигляд, ніби згадую. — Ми ж просто вечеряли, так?

— І вино пили.

— Так.

— І… ти сказала, що тобі терміново потрібен “допінг для серця”.

— Що?

Його очі блимають з лукавим задоволенням.

— Так і сказала. “Дай мені дві тисячі, я піду куплю пончиків і шоколадок, бо після такого треба термінове підкріплення”.

Я завмираю.

— Пончики? І шоколадки?

— Угу. Ти ще пообіцяла, що поділишся, якщо залишиться.

О, він грає. Грає відкрито.
І я знаю, що як тільки скажу “брехня” — він скаже щось на кшталт: “Ага, то все-таки пам’ятаєш, що було після?”
А якщо скажу “ага, було” — тоді я офіційно визнаю, що пам’ятаю.

Класика. Шах і мат мені.

— Ну, — я знизу підводжу очі, — якщо я справді брала гроші, то… хм, мабуть, в мене дуже благородна причина.

— Пончики — це святе діло, — серйозно каже він, підсовуючи мені тарілку.

— Та невже, — бурмочу, сідаючи. — А де мої пончики, якщо на те пішло?

— Я ще не бачив, щоб хтось так переконливо заперечував існування власного боргу.

Я беру виделку, встромляю її в яєчню й глибоко зітхаю:

— Ти не маєш доказів.

— Маю, — відповідає він, нахиляючись ближче. — Очевидця.

— І хто це?

— Твої щоки, Поліно. Вони тоді теж червоніли.

Я завмираю, а він… просто усміхається. Тихо, спокійно, так, ніби не сказав нічого особливого.
Але я відчуваю, як хвиля тепла підступає до вух.

— Це просто… вино, — бурмочу.

— Звісно, — каже він. — І поцілунок, мабуть, теж був побічним ефектом вина.

Я стискаю виделку так, ніби збираюся її запустити.

— Я… нічого не пам’ятаю.

— Авжеж. І гроші теж.

Ми дивимось одне на одного.
У його погляді — виклик.
У моєму — чиста паніка, замаскована під сарказм.

— Добре, — кажу я з удаваною спокійністю. — Якщо я тобі винна, то вимагай оплату натурою.

— Не ризикуй, Поліно. Я можу прийняти цей варіант буквально.

Я ковтаю каву. Гарячу.
І думаю, що тепер треба терміново шукати нове житло.
Або холодний душ. Або обидва.