Розділ 10. Удар нижче пояса (емоційно)

Я вже на стадії, коли вино перестає бути напоєм і починає виконувати функцію правди-сироватки. Тобто рот говорить швидше, ніж мозок встигає перевірити репліку на адекватність.
Але мені цікаво. Дуже.

— Ти ж, виходить, професійно у цьому всьому... маханні руками? — запитую, роблячи серйозне обличчя.

— У “маханні руками”? — перепитує Рамір, піднімаючи брову.

— Ну, так. Тайський бокс — це ж коли ноги, лікті, коліна, і ще обличчям можна випадково в когось врізати?

Він сміється, тихо, але з тим глухим тембром, від якого по спині біжить струм.

— Приблизно так. Я займався з дитинства. Хотів вийти на міжнародний рівень, але… — він на мить стишується. — Плече не витримало.

Я схиляю голову трохи набік.

— Травма?

— Стара історія. Лікар сказав: або операція і ризик залишитись без руки, або кінець з кар’єрою. Я вибрав друге.

— Ти відмовився від боїв? — я питаю тихо.

— Від рингу — так. Але не від того, чому навчився. Тепер я просто навчаю інших, як захищатися. Бо, чесно кажучи, — він дивиться просто в очі, — зараз кожному потрібна хоча б базова самооборона. І не лише фізична.

Я посміхаюсь.

— Це зараз ти про серце натякаєш, так?

— Можливо.

Тиша. Та сама, густо-електрична, у якій навіть ковток вина звучить як удар барабанів.
Я ставлю келих на журнальний столик, щоб розрядити напругу, а він у цей момент нахиляється, щоб взяти пульт.
І — клац. Не пульт. Наші лоби.

— Ай! — вигукую я, хапаючись за голову. — Ти що, навмисне?!

— Та ти сама полізла! — бурмоче він, теж потираючи чоло.

— Я просто ставила келих!

— А я просто хотів змінити канал!

Ми дивимось одне на одного з виразом «серйозно?», і потім обоє одночасно вибухаємо сміхом.
Таким — справжнім, голосним, без оборони.

— Це, мабуть, новий рівень самооборони, — хихочу я, — коли ти вдаряєш ворога головою.

— Ти, здається, спеціаліст у цьому жанрі. — Він усміхається, але в очах блимає щось зовсім інше — не просто сміх.

Я нахиляюсь ближче, щоб глянути, чи справді в нього не залишився слід на лобі.

— Дай подивлюсь, може, в тебе там ґуля росте.

— Я живий, Поліно.

— Ну, ти сильний, звісно, але я маю переконатись. — Я тягну руку до його чола.

Він не відводить погляду.

І от — момент.
Моя долоня на його шкірі, гарячій, сухій.
Ми обидва нахилені, ближче, ніж потрібно.
Його подих — просто біля мого обличчя.

— Вижив? — шепочу я.

— Не впевнений, — відповідає він, майже не рухаючись.

Я відчуваю, як серце смикається, наче хтось зсередини натиснув тривожну кнопку.
Наші очі зустрічаються.
І, здається, у цей момент світ просто затримує подих.

Він нахиляється на півсантиметра ближче.
Я не відводжу погляду.
І все відбувається так природно, що я не встигаю навіть подумати — це неправильно, Поліно, стоп!

Його губи торкаються моїх — обережно, ніби пробують, чи можна.
Мить.
Одна коротка, вибухова мить, у якій зникає все — минуле, образи, колишній, навіть гречка.

І саме тоді — дзеньк!
Келих падає на підлогу, крутиться, не розбивається, але звук ріже момент, як ножем.

Ми відриваємось.
Я моргаю.
Він мовчить.

— Ем… — я кашляю. — Мабуть, вино образилось, що його ігнорують.

— Мабуть, — каже він, і його голос злегка хрипкий.

Тиша.
Така, що чутно, як тікає годинник і моє серце відбиває чечітку.

Я роблю ковток повітря, щоб повернути собі контроль.

— Ну що ж… тепер я знаю, що вдарити тебе в лоба — ефективна стратегія.

— Дуже, — відповідає він, і в його погляді блимає усмішка. — Але, здається, контратака була ще краща.