Розділ 9. Гречка, вино і постраждалий герой

Я вирішила, що найкращий спосіб вибачитись перед людиною, якій ти розкривавила ніс — це нагодувати її.
Бо, як казав мій дід: «Якщо не можеш пояснити словами — годуй».
А я, здається, пояснити не могла взагалі нічого.

Тож поки Рамір залишався в залі, я влаштувала вдома кулінарний марафон імені «Пробач мене, сенсею».
Гречка варилась (трохи розтікалася, але не зізнаюсь), у духовці тихенько шкварчала риба, а Гугл гордо світив мені:

«Після носової кровотечі рекомендується спокій, білок та зелень».
Я, звісно, не могла не підсилити все це червоним вином. Бо, знаєте, для душевного спокою теж потрібен баланс заліза в крові.

Коли двері клацнули, я майже підскочила від каструлі.
Він повернувся.
Той самий чоловік, якого я сьогодні, здається, офіційно покалічила.

— Ти живий! — вигукнула я, ніби побачила воскреслого з мертвих.

— Ага, — посміхається. — Хіба що ніс трохи ображений.

— Ну, нічого, я приготувала тобі реабілітаційну вечерю.

— Реабілітаційну?

— Так. Гречка, риба, салат. Все по дієті для постраждалих від травм середньої важкості.

Він кидає погляд на стіл — все акуратно: зелень, лимонні скибочки, навіть серветки.
Тільки вино підозріло виблискує у бокалах.

— І вино? Це теж по дієті? — піднімає брову.

— Так. Це… ну… для судин. Щоб не було спазмів.

— Цікаво, — каже він, проходячи ближче. — А в тебе що, медичний диплом від YouTube?

— Гугл підтвердив.

Я намагаюсь виглядати спокійно, але коли він знімає спортивну кофту на блискавці, рукава трохи закочені, футболка чорна, обличчя втомлене, але — усміхнене…
Мій мозок перестає функціонувати.

— Сідай, — кажу я надто голосно. — Їж. Бо організм має відновитись після втрати крові!

— Поліно, — він сміється. — Я втратив буквально дві краплі.

— Кров — це свято життя, не знецінюй її! — урочисто виголошую я, наливаючи йому вино.

Він сідає.
Я — навпроти.
І між нами — стіл, гречка, риба, вино і напруга, яка пахне не часником, а чимось значно небезпечнішим.

— Ну що, — каже він після першої ложки, — ти непогано готуєш.

— Я знаю, — відповідаю швидко, а потім додаю, — ну, майже.

— Майже?

— Ну, якщо не рахувати, що гречка трохи… як болото після дощу.

Він сміється.

— Тобі й це вдається перетворити на комплімент собі.

— Це талант, — кажу я, ковтаючи вино. — Самооцінка не повинна тонути разом із гречкою.

Ми їмо, сміємося, і навіть мовчання між нами вже не глухе, як раніше. Воно тепле, м’яке, трохи небезпечне — таке, яке хочеться розтягнути.

Він бере бокал, дивиться на мене поверх нього.

— То це ти готувала спеціально для мене?

— Ну, не для кота ж.

— Могла б і не морочитись.

— І що? Пити вино самій? Ні, дякую. Я гуманіст — поділюсь з постраждалим.

— Постраждалим? — він нахиляє голову, усміхаючись. — Ти впевнена, що не хочеш мене добити десертом?

— Я думала зробити компот, але вирішила не ризикувати.

Він сміється. І той звук змушує мене відчути щось, що не має нічого спільного з почуттям провини.
Щось глибше. Тепліше. Неспокійніше.

Вино трохи червоніє у світлі лампи, я нахиляюсь, аби долити йому ще.
І раптом наші пальці торкаються — випадково, але не зовсім.
Він не відводить руки.
І я не відводжу теж.

Кілька секунд — і все знову дихає якось важче.
Навіть повітря між нами здається густішим.

— Поліно, — каже він тихо. — Ти небезпечна.

— Я вже чула це сьогодні, — відповідаю. — Але, здається, мені починає подобатись.

Він посміхається. Повільно.
І від цієї посмішки гречка здається делікатесом.

Ми вже доїли. Гречка офіційно відбула свою місію — тепер на столі лише дві порожні тарілки й пляшка вина, що підозріло швидко спорожніла.
Рамір запропонував перенести «післявоєнні переговори» на диван.
Я погодилась. Чесно кажучи, не тому, що було зручно — просто... на кухні стільці занадто тверді для філософських тем.

Я сіла з келихом, підгорнувши ноги під себе, а він навпроти — розслаблено, але з тим своїм вічним спокоєм, який мене трохи бісить. І трохи приваблює.
Трохи сильно.

— Ну що, сенсею, — кажу, хитаючи келихом, — ти тепер офіційно постраждалий від моїх рук.

— Не постраждалий, — виправляє він. — Навчений досвідом.

— Досвідом? Та ти ледь не знепритомнів!

— Поліно, я просто не очікував удару.

— От саме! — підкидаю пальцем у повітря. — Самооборона працює лише тоді, коли ніхто не очікує!

Він сміється, і цей звук небезпечно теплий.
Я п’ю ковток вина й відчуваю, як щось приємне повільно підіймається до щік.

— Знаєш, — починаю я, намагаючись виглядати розслаблено, — я ж не просто так погодилася тренування.

— Я зрозумів, — він дивиться уважно.

— Просто... іноді, коли ти три роки поруч із кимось, з них два живеш під одним дахом, ділиш зубну пасту і серіали, а потім він каже, що «ми різні»…

Я замовкаю, роблю ковток, відводжу погляд.

— От тоді хочеться навчитися, — додаю тихо, — не лише бити по носу. А й... не дозволяти більше бити по серцю.

— Самооборона серця, — повторює він майже шепотом.

— Саме так, — посміхаюсь, хоча відчуваю, що в очах, напевно, блищить щось зайве. — Тепер тренуюсь, щоб більше не вірити в казки.

— А я думав, ти більше про спорт, — каже він спокійно. — Але, здається, у тебе ціла стратегія.

— Так, стратегія: «мінус довіра, плюс гречка і вино».

— Небезпечна формула, — каже він, і його голос трохи нижчий, ніж зазвичай.

— Але працює, — кажу я, відкинувшись на спинку дивана. — Ну, поки не з’являється хтось, хто цю самооборону ламає.

— І хтось уже з’явився?

Я повільно переводжу на нього погляд.
Він сидить поруч, рука на спинці дивана, пальці майже торкаються мого плеча.
І ця відстань між нами — така маленька, що навіть повітря здається напруженим.

— Можливо, — кажу я. — Але це не чесно.

— Чому? — його голос тихий, але в ньому вже немає жарту.