Розділ 8. Перша допомога по-жіночому

Зал спорожнів.
Дівчата розійшлись, залишивши мене з гордим титулом «та, що вклала тренера».
Я стояла біля дзеркала, дивилась на своє відображення і повторювала подумки:
Не соромся, Поліно. Це просто маленька кровотеча. Просто маленьке вбивство на тренуванні. Усе гаразд.

Рамір сидів на лавці, схилившись вперед, тримаючи рушник біля носа.
Кров ще трохи текла, а я не могла стояти осторонь.

— Слухай, ну, я ж не навмисне, — пробую я, підходячи.

— Знаю, — відповідає він спокійно. — У тебе просто природжений талант бити по обличчю.

— Це жарт? — примружуюсь.

— Це констатація факту, — каже він, і, здається, навіть посміхається під тим рушником.

— Добре, але треба якось зупинити кров.

— Уже майже зупинилася.

— “Майже” — це не аргумент, — кажу і починаю ритися в сумці.

Він підозріло зиркає:

— Ти що робиш?

— Шукаю засіб першої допомоги, — гордо оголошую я. — Зараз все вирішимо.

І тут я дістаю тампон.
Той самий, класичний, із кришечкою, яка обіцяє «супер абсорбцію».

— Ти жартуєш? — його брови піднімаються, навіть попри те, що ніс досі закритий рушником.

— Ні, — цілком серйозно кажу я. — Я бачила це в кіно. Там хлопцю засунули тампон у ніс, і все спрацювало. Це логічно. Вони створені для крові!

— Поліно… — він протяжно видихає. — Я не збираюсь засувати собі в ніс тампон.

— Але це гігієнічно! І стерильно! І… — я розмахую тампоном, як медичним аргументом. — І ти перестанеш виглядати, як герой бойовика, який вижив після вибуху в супермаркеті!

— Я сказав, що не така рясна кровотеча, — відповідає він крізь сміх. — Хочеш — краще дай серветку.

Я зітхаю.

— Ну, гаразд. Але тоді я використаю план Б.

— Боюсь питати, що це.

— Ватні диски, — кажу я, дістаючи з косметички пачку. — Вони м’які, зручні, і я навіть можу зробити тобі форму “ексклюзив”.

— Поліно… — його голос уже тремтить від сміху. — Ти серйозно збираєшся запхнути мені в ніс ватний диск?

— Ну а що? Ти відмовився від тампона, тож я йду на компроміс.

Він уже не витримує і сміється вголос.

— Добре, давай подивимось, як ти це реалізуєш.

— Сядь рівно, — наказую я, як справжня польова медсестра.

Він слухняно сідає, а я підходжу ближче. Надто близько.
Відстань між нами — десь дві фрази до гріха.

Я обережно підношу ватний диск до його обличчя, і раптом відчуваю, як у грудях щось замикає.
Його подих теплий, повільний.
Очі — сірі, уважні, ніби читають кожну думку, навіть ту, яку я намагаюсь сховати за жартами.

— Ти дуже серйозно до цього ставишся, — каже він тихо.

— Звісно, — бурмочу я. — Я тепер твій офіційний персональний фельдшер.

— У мене таке враження, що ти мене доб’єш не кулаком, а своїм медобслуговуванням.

Я накладаю ватний диск на його ніс.

— Тримай.

Він ловить мою руку, утримує її м’яко, але впевнено.

— Дякую, докторко. Але, здається, кров уже зупинилась.

— Ти впевнений? Бо в мене ще є запас бинта і... —

— Поліно, — перебиває він тихо, усміхаючись. — Якщо ти зараз витягнеш ще й зеленку, я офіційно оголошу тебе небезпечною.

— О, тоді ти вже пізно оголосив, — кажу я, намагаючись не знітитись під його поглядом.

Ми надто близько.
Занадто довго.
І цей момент, який почався як повна комедія, стає раптом небезпечним.
Бо я відчуваю, як все навколо стихає, зал, повітря, час — тільки він і я.

Я відступаю на крок.

— Ну все, лікар Поліна завершила зміну.

— Дякую, лікар Поліна, — каже він серйозно, але очі сміються. — Якщо що, у мене ще є пара місць, де потрібен “масаж для відновлення”.

— Навіть не думай, — кажу я.

— Хто сказав, що я жартую?

Я червонію, як помідор після сауни, і хапаю сумку.

— До побачення, пацієнте.

— До зустрічі на наступному тренуванні, — каже він, і я чую, як у його голосі грає усмішка.

І, чорт забирай, здається, він знає, що мені це подобається.