Розділ 7. Коли самооборона виходить з-під контролю

Якщо колись хтось скаже, що м’язи не мають пам’яті — я в нього вистрелю з пульверизатора для квітів.
Бо мої точно пам’ятали кожен удар, кожен рух, кожне “захищайся, Поліно!” від Раміра.

І все ж я йшла.
Так, я — людина, яка добровільно повернулася у місце власного фітнес-приниження.
Бо якщо хочеш навчитися давати прочухана своєму колишньому — треба потерпіти.

(Плюс, чесно кажучи, після того масажу Раміра я вже трохи сумувала за тим голосом, який каже “розслабся, Поліно”.)

Я відкрила двері залу — і зрозуміла, що потрапила в новий рівень пекла: групове заняття.
Десяток дівчат у спортивних лосинах, які виглядали так, ніби їхня головна проблема в житті — знайти симетрію в “ай-катчі” на Instagram.

— Привіт, — сказав хтось позаду.
Голос, від якого внутрішні органи захотіли підписати колективне звернення до нервової системи: “Ми не готові, Поліно.”

— Привіт, — відповіла я максимально байдуже, не обертаючись.
(Ідеально. Холодно. Спокійно. Я як льодяник із характером.)

— Ти вчасно, — його тон був той самий, професійно-спокійний, але я вже чула, як під ним ховається усмішка. — Сьогодні без приватного тренування, у нас група.

— О, то я не отримаю персонального катування? Я навіть трішки розчарована, — буркнула я.

Він просто кивнув.
А я — стала в стрій, як справжня бойова леді, поруч із двома дівчатами, які, здається, більше прийшли сюди познайомитися з тренером, ніж навчитися бити кривдників.

Заняття почалося.
Рамір ходив між нами, показував, виправляв, коментував. Його рухи — точні, контрольовані, навіть надто спокійні.
Я ж, навпаки, намагалася тримати обличчя “мені байдуже, я просто м’язовий біль у людській формі”.

— Поліно, рука вище, — кинув він, проходячи повз.
Я зупинилася.

— Вище не можу, бо там уже плече, — огризнулася.

— Ти можеш. — Він не спинився, просто легким рухом поправив моє зап’ястя, і його пальці ковзнули по шкірі настільки швидко, що це можна було списати на випадковість.
Але тіло в той момент вирішило, що випадковостей не буває.

Я вдихнула.

— Так, отак, — сказав він спокійно. — Тримай фокус на партнері. Не відволікайся.

Не відволікайся.
Ага. Скажи це мені, коли стоїш у двох кроках, а я бачу, як футболка трохи прилипає до спини, як рухаються м’язи на передпліччях, як цей чортів чоловік дихає рівно, ніби не існує поняття «взаємна напруга».

Він переходив до інших, показував удари, ухили, блоки.
Але час від часу — погляд. Короткий, різкий, як блискавка.
І я не знала, хто кого більше провокує — він своїм спокоєм, чи я своїми невдалими спробами виглядати “байдужою”.

— Поліно, — його голос знову поруч. — Ти неправильно ставиш ногу.

— Я ставлю її туди, куди вона хоче, — відповіла я. — Ми з нею у демократичних стосунках.

Він посміхнувся куточком губ.

— Тоді скажи їй, що демократія — не найкраща стратегія у бійці.

— О, то це було політичне виховання чи тренування з самооборони?

— Обидва.

Ми зустрілись поглядами.
І цього разу він не відвернувся одразу.
Просто дивився — трохи довше, ніж треба.
А мені довелося вдихнути глибше, щоб не зробити дурість типу “посміхнутись у відповідь”.

— Добре, — сказав він нарешті, відступаючи. — Продовжуй.

І пішов далі, ніби нічого не сталося.

Але я знала: сталося.
Щось маленьке, тихе, небезпечне.
Те, що росте між “випадковим дотиком” і “спокійним тоном”.

— Зараз я покажу, як саме варто виходити з хвату, — спокійно каже Рамір, крокуючи в центр зали. — Хто допоможе?

Його погляд ковзає по групі, і я вже знаю.
Знаю, куди це все йде.
Тому опускаю голову, намагаючись стати невидимою, як хамелеон на чорній футболці.

Але потім він каже:

— Поліно?

Я піднімаю очі.
Пальцем у себе.

— Я?

Він легенько киває.

— Ти.

Я чую, як позаду хтось з дівчат тихо зітхає, наче це сцена з еротичного трилера.
А в мене — сцена з жахів.
Бо якщо цей чоловік зараз скаже “зроби крок ближче”, мої коліна першими подадуть заяву на звільнення.

Я виходжу вперед, намагаючись не виглядати так, ніби йду на страту.

— Добре, Поліно, візьми позицію. Зараз я тебе візьму за руку — ось так, — він легко торкається мого зап’ястя, і навіть цей рух змушує мою нервову систему короткозамкнутися.

— Тепер ти маєш різко вирватися і нанести контрудар. Але контрольовано. Без агресії.

— Контрольовано. Без агресії, — повторюю, як мантру. — Я мирна людина, я за пацифізм.

— Починай, — каже він і робить крок ближче.

Починай.

І тут стається диво.
Точніше — катастрофа.

Моя рука, очевидно, не почула слово “контрольовано”.
Вона просто вистрілила.
Кулак — уперед, різко, чітко, з усією накопиченою злістю на колишнього, на тренування, на цю чортову привабливість Раміра.

Хрясь!

— О-ох… чорт, — видихає він і торкається носа.

— О БОЖЕ! — я заклякаю. — Я ВБИЛА ТРЕНЕРА!

Дівчата навколо спалахують, як табір після сигналу “вільно”:

— Він у крові!

— Боже, що ти наробила?!

— Дайте серветку!

— Ні, вологу серветку не можна, спирт пече!

А я стою, з кулаком у повітрі, і думаю: Поліно, ти ж хотіла навчитись захищатися, а не потрапити до в’язниці за ненавмисне вбивство тренера.

Рамір нахиляє голову, намагається спинити кров.
А потім — сміється.
СМІЄТЬСЯ!

— Ні, ну… удар поставлений, — бурмоче він крізь усмішку. — Молодець. Так тримати.

— Ти знущаєшся? — я в шоці. — Я тобі носа зламала, а ти ще й мене хвалиш?!

— Це ж самооборона, — спокійно каже він, витираючи кров рушником. — І, до речі, ефективна.

Дівчата навколо гудуть, мов рій.
Хтось навіть просить зробити селфі з “героїнею, яка вклала тренера”.

А я стою, палаю від сорому й адреналіну.

— Ти точно живий? — питаю.

— Живий. Але, якщо хочеш, можеш потренувати ще раз. На іншому тренері, — усміхається він, і очі блищать — сірі, насмішкуваті, і… теплі.