Розділ 6. Кран, вода і катастрофа пристойності

Це мало бути спокійним вечором.
Я планувала чай, серіал і тиху ненависть до Раміра в комфортних домашніх умовах.

Але ні. Всесвіт не дає мені шансів навіть на десять хвилин без абсурду.

Кран у ванній вирішив померти героїчно — просто під час того, як я мила руки.
Один поворот — і струмінь води вистрілив угору, як фонтан у центрі Монако.

— Та твою ж! — я закричала, намагаючись притиснути кран рушником. — Зупинись, будь ласка! Ми ж можемо домовитися!

Вода сміялася мені прямо в обличчя.
Холодна, безжальна, мстива.
Я зірвалась, притиснула кран долонею, вода вдарила боком, облила мене з голови до п’ят.

— Рамір! — заволала я, як людина, що тоне в унітазі життя.

За три секунди він був у дверях.
В очах — паніка змішана з тим спокійним виразом, який у нього завжди, коли всі навколо втрачають глузд.

— Що ти робиш?

— Рятую нашу сантехніку від смерті!

Він миттєво підійшов, відсунув мене — обережно, але рішуче, — і схопився за вентиль.
Кілька секунд — і вода припинила свою атаку.

Тиша.
Краплі повільно стікали з мого волосся по шиї.
Моя топ — футболка прилипла до тіла.
Його — теж.

І я зрозуміла, що зараз ми стоїмо в напівтемній ванній, мокрі, дихаючи часто, занадто близько одне до одного.

— Ну, — сказала я, намагаючись не дивитися, як крапля скочується по його щелепі, — здається, ми перемогли стихію.

— Схоже на те, — відповів він низьким голосом, — але з втратами.

— Це жарт?

— Ти вся мокра.

— Серйозно? А я думала, це новий стиль — “мокра версія катастрофи”.

Він зітхнув, провів рукою по волоссю, потім… зняв футболку.
Просто.
Різко.
Наче це щось абсолютно нормальне — стояти переді мною з оголеними плечима, стікаючи водою.

Я застигла.
Мозок завис, як старий комп’ютер без оновлення.

Він витер обличчя тією самою футболкою, кинув погляд на мене і сказав спокійно:

— Твій одяг… трохи просвічується.

— Що? — я подивилася вниз.

О, чудово. Білий топ. Мокрий. Повністю.
Мої груди зараз ведуть самостійне ток-шоу, і я навіть не в головній ролі.

— Не дивись! — видихнула я, закриваючи себе руками.

— Я намагаюсь, — сказав він, не відводячи очей.

— Рамір!

— Добре-добре, — він відвернувся, але в куточку рота з’явилась посмішка.

— Це не смішно! — гаркнула я.

— Ні, ні, зовсім ні, — підтвердив він абсолютно невинним тоном. — Просто…

— Що?

— Рідко бачу, щоб хтось так відчайдушно боровся з водопроводом.

— Я герой нашого часу.

— Герой у мокрому топі.

— Ще одне слово — і я кину в тебе губкою.

Він знову засміявся, трохи тихо, трохи надто тепло.

— Йди перевдягайся. А я подивлюсь, що з краном.

— Ага, чудово. Тільки попереджаю — якщо після цього ще щось зламається, я візьму з тебе оренду.

— Домовились, — він нахилився до крану, і я, тікаючи до кімнати, все ще чула його тихе:

— І, до речі… та футболка була непогана.

— Я тебе чула! — крикнула я з коридору.

— Я й розраховував, — долинуло у відповідь.

Я перевдяглася в суху футболку й спортивні шорти — максимально нейтральну броню. Без “просвітів”, без натяків, без шансів.
План: виглядати байдуже й невразливо.
Реальність: волосся все ще вологе, щоки червоні, а десь усередині досі клекотіло те… щось, після отого “твій одяг трохи просвічується.”.

Я вдихнула, видихнула — і повернулася у ванну.
Рамір сидів на підлозі, нахилившись до труби, з інструментом у руках.
Футболка знову була на ньому, але мокра спина все ще блищала — зрадницьки.

— Так, сантехнік рівня “я сам усе полагоджу, бо я альфа”, — промовила я, схрестивши руки.

— А ти прийшла перевіряти, чи я не затопив ванну? — кинув він через плече.

— Та ні, просто подумала, що без мене ти не впораєшся.

— Без тебе я би принаймні чув тишу.

— О, тобто визнаєш, що не можеш без мене?

— Я визнаю, що ти як шумовий фон життя.

Я присіла поруч, глянувши на трубу.

— І що, воно якось закручується отак? — я взяла другий ключ і спробувала зробити вигляд, що знаю, що роблю.

— Не так.

— Ага, тобто отак?

— Ні, Поліно, обережно — ти зараз…

Клац!

— ...зірвеш різьбу, — закінчив він уже з сумішшю сміху й розпачу.

— Ну вибач, я ж не сантехнік, я гуманітарій! Ми працюємо словами, а не гайковими ключами!

— І все ж ти тільки-но вбила трубу.

— Вона й так уже була в реанімації, — буркнула я, простягаючи йому інструмент. — Бери, майстре, твій вихід.

Він нахилився ближче, і між нами залишилось кілька сантиметрів.
Тепло його плеча торкнулося мого, подих — десь біля скроні.
Мені захотілося відсунутись, але тіло, здається, втратило інструкцію користувача.

— Не дихай мені у вухо, — прошепотіла я.

— Я просто працюю.

— Ага, звісно. Прямо так і вірю.

Він обернувся, наші очі зустрілися.
Погляд — занадто близько.
Тиша — занадто глибока.
І в той момент мені здалося, що якщо ми ще секунду не відвернемось — буде біда.

І тут дзень-дзень-дзень! — телефон!

Я злякалася настільки, що різко підняла голову й бах! — вдарилася прямо об металеву ручку шафки.

— Ай! — вигукнула я, схопившись за голову. — Та твою ж... сантехнічну долю!

Рамір кинув ключ, миттєво підсунувся ближче.

— Тихо-тихо, дай подивитись.

— Все нормально, просто маленький… а-а-а! — я стиснула очі, коли його долоні торкнулися мого обличчя.
Теплі, сильні, обережні.

Він тримав мою голову, як щось крихке.

— Подивись на мене, — сказав спокійно, але низько.

— Я й дивлюсь, — пробурмотіла я. — І бачу, як ти вдаєш лікаря.

— Очима не блукай, Поліно. — Він трохи посміхнувся. — Дивись на палець.

— Що?

Він підняв руку, повільно водячи пальцем вправо-вліво.

— Слідкуй. Вгору. Вниз. Добре. Немає струсів.

— Ти з мене знущаєшся?

— Просто перевіряю. Безпека понад усе.