Розділ 5. Мускульна катастрофа і масаж самооборони

Я прокинулась від звуку… власного стогону.
Секундочку. Це прозвучало дивно. Але факт лишається фактом — я просто спробувала повернутись на бік і зрозуміла, що моє тіло більше не належить мені.

Кожен м’яз, навіть той, про існування якого я не підозрювала, зараз кричав: «Поліно, навіщо?!»

— Господи, Рамір, я тебе вб’ю… — простогнала я в подушку. — І закопаю прямо під твоїми штангами.

Зробила спробу встати. Помилка.
Мої ноги відмовились слухатись, а спина поводилась так, ніби хтось її всю ніч пресував.
Підвелася, мов зомбі після марафону.

Мій халат — найближчий союзник. Піжама — бойовий костюм поразки. Волосся — стратегічна катастрофа.

Я дійшла до дверей кімнати, тримаючись за стіну, як старенька, що спускається з Говерли після грози.

І тут — запах кави.
Свіжої, сильної, такої, що змушує серце битися швидше.
Я ще не бачила його, але вже знала — це він.
Рамір. Мій кат у спортивних штанях і ангельському спокої.

Вийшла на кухню — і, звісно, він там.
У спортивних шортах, босий, готує каву.
Знову цей спокій. Ця розслаблена впевненість. Ця образа всіх жінок, які колись прокидались після тренування.

— Ти виглядаєш… — почав він.

— Навіть не смій закінчувати, — попередила я, опираючись на дверну раму. — Якщо скажеш “жваво” чи “бадьоро”, я кину в тебе чайником.

Він підняв брову, ледь стримуючи посмішку.

— Я хотів сказати “вражаюче жива”.

— Ага, і це після того, як ти вчора вбив у мені 48 м’язів.

— Це була базова розминка.

— Базова для кого? Для термінатора?!

Він поставив другу чашку кави на стіл і нахилився трохи ближче.

— Може, тобі допомогти сісти?

— Ні, дякую, я ще маю рештки гідності.

— Вони виглядають… крихкими.

— Я вб’ю тебе після кави.

Я зробила крок — і відразу зойкнула.
Ноги тремтіли, як у новонародженого лося.
Рамір блискавично підійшов ближче.

— Стій, — сказав він, торкнувшись мого ліктя.

— Не чіпай! — видихнула я.

— Я просто…

— Не чіпай, бо впаду не від болю, а від… — я замовкла.
Від чого? Від того, як близько він стоїть? Як пахне цією клятою м’ятою після душу?

Він усміхнувся, трохи нахилившись до мене.

— Від чого?

— Від алергії на твою самовпевненість, — відрізала я, обережно сідаючи за стіл.

— Ага, цікава форма алергії. Почервоніння щік, прискорене дихання...

— Замовкни, будь ласка, — прошипіла я, гріючи руки об чашку. — І скажи, де тут аптечка. Мені потрібен ібупрофен і нове життя.

Він засміявся — тихо, коротко, але так, що в мене всередині щось сіпнулося.

— Можу запропонувати масаж.

Я підняла на нього погляд.

— Ще слово — і я зроблю масаж твоїй щелепі.

— Отже, це “так”?

— Це “сиди й мовчи, поки я п’ю каву”.

Ми сиділи мовчки кілька секунд.
Я сьорбнула ковток. Кава була ідеальна.
Ненавиджу, коли ворог варить каву краще, ніж я.

Він відкинувся на спинку стільця, поглянув на мене з ледь прихованим задоволенням.

— До речі, завтра можемо повторити.

— Що — тренування чи вбивство?

— Обидва варіанти цікаві.

Я закотила очі.

— Рамір, я ледве можу сидіти. Якщо ти завтра знову мене поведеш у зал — я стану легендою кримінальних хронік.

Він підняв чашку, усміхаючись.

— Домовились. Але після кави.

Я сиділа за столом, обіймаючи чашку кави, як єдине джерело тепла й сенсу життя.
Боліло все. Навіть повіки. Якщо повіки можуть боліти — у мене офіційно новий рівень життєвого дна.

Рамір спокійно допивав свою каву, наче нічого вчора не сталося.
Наче він не знищив мене під виглядом “легкого тренування для новачків”.
Наче не стояв зараз переді мною безтурботно гарний, розтягнутий у футболці, з вологим волоссям після душу.

Я дивилась на нього й думала: ось чому природа створила гріх.

— Ти вся скута, — сказав він спокійно, ставлячи чашку.

— Дякую, капітан очевидність.

— Я серйозно. Якщо не розім’яти м’язи, завтра буде гірше.

— Якщо ти ще раз вимовиш слово “розім’яти”, я візьму сковорідку й перевірю твої рефлекси.

Він усміхнувся.
Ця усмішка мала бути заборонена законом — повільна, ледача, така, що змушує внутрішньо стискатись усе, що ще працює.

— Я маю диплом масажиста.

— І я маю диплом філолога, але це не означає, що хочу аналізувати твій текстурований біцепс, — буркнула я.

— Це просто допомога.

— “Просто допомога” звучить як початок історії, після якої я потім у ванній дивлюся в дзеркало і кажу: “От дурепа”.

— Добре. Тоді страждай.

Він підвівся, узяв рушник, кинув на диван і вже збирався піти, коли я простогнала:

— Гаразд! Але тільки щоб вижити. І без твоїх… фішок.

— У мене нема “фішок”.

— Ти сам ходячий набір фішок.

Він підморгнув.

— Лягай на живіт.

— Ага, зараз. Ще скажи “розслабся”, і я зразу втечу з квартири в халаті.

— Добре, тоді просто сядь.

Я послухалась, скептично зиркаючи.
Він підійшов ближче. Його пальці торкнулися мого плеча.
І — о, Боже.

Мої думки розчинилися.
Він рухався спокійно, впевнено, майже професійно — але занадто близько.
Я відчула тепло, подих десь біля шиї.

— От бачиш? — тихо сказав він. — М’язи кам’яні.

— Ага. Бо я живу в постійному стресі поряд із тобою.

— Не можу сказати, що це погано.

— Я можу. Це — катастрофа.

Він натис легше, потім сильніше.
Я ледь не застогнала — але замість цього видала:

— Окей, якщо ти ще раз так зробиш, я офіційно почну тебе ненавидіти.

— Ненависть — це теж форма енергії.

— У тебе, здається, все — “форма енергії”.

Він посміхнувся — я відчула це по його голосу.

— Ти розслабляєшся.

— Ні! Я просто… тимчасово здалась.

Кілька хвилин було чути тільки наші подихи.
Тиша між нами — не тиша, а натягнута, як струна.

— Поліно, — тихо сказав він. — Якщо боляче — скажи.