Розділ 4. Після бою (і легкого інфаркту)

Я офіційно зробила вигляд, що нічого не сталося.
Жодного падіння.
Жодних м’язів, що торкалися мого живота.
Жодного гарячого подиху біля шиї.
Просто… тренування. Спортивне. Зіткнення тіл — чисто техніка, ага.

І тільки мої щоки все ще горіли так, ніби я сушила на них хлібці.

Я йшла поруч із Раміром до виходу, намагаючись виглядати байдужою, як акторка другого плану в драмі про чужі проблеми.

— Ну, — сказала я, розтягуючи слова, — дякую за… лекцію. Було дуже… пізнавально.

— Радію, що сподобалось, — спокійно відповів він, витираючи рушником шию.
Його шия, до речі, блищала від поту. І виглядала так, що я ледь не забула, як говорити людською мовою.

— Сподобалось? Та я тепер знаю, що в мене офіційно алергія на твої тренування, — буркнула я. — Серце скаче, коліна слабнуть. Явні симптоми.

— Це нормально. Адреналін.

— Ага. Назвемо це адреналіном.

Він глянув на мене з тим самим легким, ледь помітним усміхом.
І чомусь від цього усміху мені захотілося або втекти, або… ну, точно не втекти.

Ми вийшли на вулицю. Вечірнє повітря було прохолодним, але мене не відпускало те відчуття, що я ще там — на килимі, під ним, із серцем, яке б’ється, як барабан на рок-концерті.

Рамір ішов поруч, спокійний, ніби нічого не було. І це — найгірше.
Бо як можна бути таким спокійним після… цього?

— Ти завжди такий… невиразно-спокійний? — не витримала я.

— Не знаю, — він глянув на мене. — Ти завжди така емоційна?

— Це талант.

— І проблема.

— І шарм, — усміхнулася я.

— Хочеш каву? — раптом запитав він.

— Ти хочеш вибачитись за те, що кинув мене на підлогу?

— Це було тренування.

— Ага. А зараз буде “соціальна реабілітація”?

Він коротко хмикнув.

— Може й так.

Може й так.
І як після цього зберегти оборону?

Ми тільки зайшли у квартиру, коли телефон на столі засвітився: “Брат”.
Я одразу підняла трубку — треба було ж переконатись, що він не втнув ще щось геніальне.

— Привіт, рудий апокаліпсисе! — розсміявся брат, коли я включила відео.

— Привіт, зраднику! — відповіла я. — Ти, між іншим, міг сказати, що в твоїй квартирі живе втілення суворої дисципліни з татуюванням на руці!

— А, то ти вже з Раміром познайомилась, — Діма хмикнув. — Він нормальний.

— “Нормальний”? Я думала, це охоронець твоїх моральних принципів!

— Він, до речі, чує тебе, — спокійно сказав голос із-за спини.

Я різко обернулась — і, звісно, Рамір стояв за мною, спираючись об дверний косяк.
Без жодних емоцій. З рушником на плечі. І тією усмішкою, що могла б стати зброєю масового знищення.

Дімка зареготав так, що камера затрусилась.

— Боже, ви там точно не повбиваєте одне одного?

— Поки що ні, — відповіла я. — Але він провокує!

— Це частина тренувального процесу, — спокійно вставив Рамір.

— Чуєш, Поля, — брат все ще сміявся. — Якщо він тебе навчає, як давати здачі, ти хоч не на ньому тренуйся.

— Ой, не переживай. Я культурна. Поки що.

— Добре, бо якщо ти знову вляпаєшся в якісь свої “емоційні пригоди”, я тебе не рятуватиму.

— Не вляпаюсь! — різко сказала я. — У мене тепер самооборона серця!

Рамір тихо кашлянув, але це було підозріло схоже на стриманий сміх.
Я кинула на нього погляд:

— Щось смішне?

— Просто… цікаво, як довго триматиметься твоя оборона.

— Довше, ніж твої тренування!

— Побачимо.

Діма зробив вигляд, що хапається за голову.

— Господи, я прошу вас не воювати…

— Ми не воюємо, — сказала я. — Ми… відпрацьовуємо техніку взаємодії.

— Це я бачу, — підколов брат. — Поля, тримайся там. І пам’ятай: не бий по справжніх яйцях, тільки по метафоричних!

— Дуже дотепно, Дімо, дякую. — Я відключила дзвінок і кинула телефон на диван.

Дві секунди тиші.
І я знову відчула його погляд — той спокійний, уважний, від якого всередині щось тануло.

— Що? — буркнула я, роблячи вигляд, що перевіряю манікюр.

— Нічого, — відповів він, але кутик його губ знову зрадницьки сіпнувся.

— Не смій усміхатись, — сказала я. — Бо наступного разу вдарю.

— І знову промахнешся.

— Подивимось, — відповіла я, і, чомусь, замість образи відчула ту саму знайому хвилю тепла — небезпечного, як вогонь.

Кава.
Він сказав каву.
Тобто, після того, що було в залі, цей чоловік, спокійно витираючи шию рушником, запропонував мені каву.
Я, звісно, погодилась. Бо не ідіотка — від кави не відмовляються.

— Ну, — кажу, стоячи в коридорі з руками на талії, — я готова до кави.

— Я теж, — відповідає він, проходячи повз. — Але спочатку душ.

— Чудово, я теж збиралась.

— Я перший.

— Чекай, що?

Він уже рушив до ванної.

— Рамір, стоп! — я швидко зробила крок уперед. — Я перша! Ти чоловік, ти витримаєш запах поту довше.

— Я тренуюсь кожного дня, — спокійно сказав він, уже беручись за ручку дверей. — Ти — ні. Тож я швидше.

— Це маніпуляція!

— Це логіка.

Я надула щоки.

— А я все одно піду першою!

І зробила ривок.
Але він, цей зрадник у спортивних штанях, зреагував блискавично — відчинив двері й просто зачинив їх перед моїм носом.

— Ти серйозно?! — крикнула я, уперши руки в двері. — Це саботаж моєї гігієни!

— Це дисципліна, — пролунав спокійний голос із-за дверей. — Терпіння — основа самоконтролю.

— А нахабство — основа тебе!

Тиша. Потім звук води.
Він увімкнув душ.
Цей чоловік справді стоїть там, у гарячій воді, і… просто ігнорує мене!

Я стукаю кулаком у двері.

— Гей! Це нечесно! Ти ж обіцяв каву!

— І буде.

— Коли?

— Після душу.

— А якщо я помру від поту, поки чекаю?

— Це буде на твоїй совісті.

— Я подам на тебе до суду!

— Ти не виграєш, у мене свідки.

— Хто?!

— Дзеркало.

Я закотила очі.