Розділ 3. Тренування по яйцях (і не тільки)

Зал зустрів мене запахом поту, металу й мотиваційної музики, що кричала:

«Ти зможеш! Ти сильна! Ти зробиш ще три підходи!»

А я, чесно, вже після одного підходу сходами хотіла померти.

Рамір ішов попереду — упевнено, як у себе вдома. Його форма — чорна футболка, чорні штани, обличчя серйозне, як у людини, що зібралась тренувати спецназ.
А я… у лосинах і топі, які, здається, більше підходили для йоги “лежимо і дихаємо”, а не для “б’ємо мужика по яйцях”.

— Ну, — я поставила сумку на лавку. — То де тут твій тренажер для покидьків?

— Для кого?

— Ну, для таких, як мій колишній. Хочу відпрацювати удар із почуттям.

— Почнемо з бази, — сказав він, навіть не кліпнувши. — Постава. Баланс. Контроль.

— Я ж не балерина.

— І добре. Бо тут ніхто не танцює.

— Ще б пак. Музика явно не для вальсу, — буркнула я.

Він став навпроти.

— Добре. Уяви, що перед тобою противник.

— Уявила, — відповіла я одразу. — У нього навіть футболка з написом “я не готовий до серйозних стосунків”.

— І що ти робиш?

— Беру сковорідку.

— Без інвентарю.

— Тоді каструлю.

Він глибоко вдихнув.

— Поліно. Зосередься.

Я надула щоки, але кивнула.

— Добре, серйозно.

Він підійшов ближче, буквально на пів кроку.
Його рука торкнулась мого плеча — тепла, сильна.

— Плечі трохи вниз. Спина рівна.

— Я не можу рівно стояти, коли ти дихаєш мені у вухо, — прошепотіла я, і відчула, як він мало помітно усміхнувся.

— Це частина тренування. Не втрачати пильності, коли ворог поруч.

— Якщо ворог пахне так… то пильність втратити дуже легко.

— Це твоя слабкість, — сказав він тихо, майже в саму шию. — Її треба виправити.

Я ковтнула повітря.

— Так, будь ласка, виправ мені слабкість.

Він відійшов рівно настільки, щоб я могла знову дихати.

— Підніми руки. Так. Тепер уяви, що я тебе атакую.

— Ти мене атакуєш?

— Уявно.

— Добре, — я зібрала волю в кулак. — Якщо ти тільки спробуєш — я…

— Ти впадеш, — спокійно перебив він.

— Не впаду!

Через секунду він зробив швидкий рух — лише торкнувся мого зап’ястя — і я справді втратила рівновагу.
Встигла тільки видихнути «ой!» — і вже стояла притиснута до нього, спиною до грудей, руки перехоплені.

— Бачиш? — його голос звучав низько, майже з хрипом. — Ти не контролюєш баланс.

— Ти просто... занадто близько, — відповіла я. — І... важкий!

— Це фізика.

— Це провокація!

Він коротко засміявся.

— Ти погано розрізняєш загрозу і виклик.

— Ага, особливо коли загроза пахне м’ятою і виглядає як реклама спортивного залу.

Він відпустив мене.
І, звісно, я втратила рівновагу й бах! — приземлилась на м’який татамі.

— Ти казав, що підтримаєш!

— Я тренер, а не страховка.

— Ти просто чекав моменту, щоб мене покласти!

— Ну, ти сама попросила показати, як бити чоловіків. От і отримала перший урок — як не впасти першою.

Я глянула на нього знизу вгору.
Він стояв, схрестивши руки, усміхнений. І цей вираз «я попереджав» тільки більше дратував.

— Добре, — сказала я. — Тепер твоя черга падати.

— Я важу на тридцять кілограмів більше.

— Мене це не зупинить.

— Я навіть не сумніваюсь, — він подав мені руку.
Я схопилася за неї — і, чесно, спробувала потягнути вниз.

Безрезультатно.
Він навіть не похитнувся.

— Ну, принаймні спробувала, — сказав він, і легко підняв мене на ноги.

І ось, ми знову стояли обличчям до обличчя.
Дуже близько.
Трохи задихані.
Його долоня ще не відпустила мою.

— Ти… занадто серйозно ставишся до тренувань, — пробурмотіла я.

— І ти — занадто емоційно.

— Це частина мого шарму.

— І частина твоєї проблеми.

— І частина твоєї цікавості, — відповіла я, відчуваючи, як його погляд затримується на моєму обличчі на секунду довше, ніж треба.

Він відійшов на крок.

— Добре. Повернемось до техніки. Наступне — як звільнитись, якщо тебе схопили.

— Якщо ти знову мене схопиш, я точно не стримуюсь.

— І вдариш по яйцях?

— Обіцяю не промахнутись.

— О, тепер я справді трохи боюсь, — сказав він і ледь помітно всміхнувся.

Я відчула, як кутики моїх губ теж піднялись.
Це не було побаченням.
Не було грою.
Це було щось інше.
Наче ми обидва стоїмо на лінії, за якою — або хімія, або хаос.
Або обидва.

— Добре, — каже Рамір, ідеально спокійним тоном, наче ми не обмінялись парою натяків, які могли б розтопити лід в Антарктиді. — Тепер — ситуація: тебе схопили. Що ти робиш?

— Кричу, — відповідаю чесно.

— Не допоможе.

— Б’ю.

— Тільки якщо вмієш.

— Тоді кусаю.

Він зітхає, як людина, що усвідомила: із неї зроблять героя TikTok за мем “як не треба вчити самооборону”.

— Ставай сюди, — він показує на килим. — Я схоплю тебе за руки. Твоя задача — звільнитись.

— Без укусів?

— Без укусів.

— Добре, але попереджаю: у мене рефлекси.

Він наближається.
Його долоні обхоплюють мої зап’ястя — не боляче, але міцно.
І я відчуваю — от саме ту хвилю, коли серце каже: ой, це не про самооборону.

— Тепер спробуй вирватись.

— А якщо не хочу?

— Поліно.

— Жартую! — я роблю різкий рух уперед, і… замість вирватись — врізаюсь у нього.

Грудьми.
У його груди.
В прямому ефірі.

Він не встигає зреагувати — і я, звісно, втрачаю рівновагу.
Точніше, падаю.
А він ловить.
Ну, так — «ловить» у сенсі падає разом зі мною.

І ось я лежу.
На килимі.
Під ним.
Або точніше — між ним і татамі.

— Ой. — кажу я. — Здається, я впала на приклад.

Він піднімає брову.

— Це не в програмі тренування.

— Я просто… перевіряла, як це — впасти в бою.

— Судячи з твого обличчя, ти виграла.

Я намагаюся піднятись, але він усе ще тримає мене за руку — не навмисно, просто так вийшло.
Наші обличчя на небезпечній відстані.
Його подих ковзає по моїй щоці.
Сірі очі з того типу, де можна загубитись і не просити карту.