Розділ 2. Ворог №1 і кава №2

Якщо є щось гірше за розбиті стосунки — то це розбиті стосунки плюс ранок у квартирі, де живе чужий чоловік, який виглядає так, ніби його вирізали з постеру до серіалу «Як вижити поруч із сексуальною катастрофою».

Я прокинулась від запаху кави.
Не просто кави. А тієї, справжньої, що пахне італійською гордістю і легким приниженням для тих, хто варить розчинну.

Моє тіло благало: йди на запах.
Мій мозок кричав: там він!

Але кофеїн переміг гідність.

Я вийшла на кухню — у футболці з написом «NOT TODAY» і шкарпетках із котиками. І, звісно, з виглядом людини, яка ще не вирішила, чи хоче жити.

І от він.
Стоїть спиною до мене, без футболки, у спортивних штанях, волосся трохи скуйовджене, а на спині — татуювання. Не якесь там “карп діем”, а щось серйозне, лінії, чорні тіні, мускули, які рухаються, коли він наливає воду.

Я застигла.
Боже, дай мені силу не влупити кавою в цю досконалість.

— Ранок добрий, — його голос пролунав так спокійно, ніби він знав, що я вже хвилину мовчки милуюсь його лопатками.

— Це… від тебе пахне кавою чи гріхом? — вирвалось у мене.

Він обернувся — спокійний, з тією ж усмішкою, яка виглядає, ніби її дозволено лише у фільмах, де жінка потім шкодує, але не надто.

— Можу поділитися кавою. Гріхом — за бажанням.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я, намагаючись виглядати байдужою, хоча серце вже грало барабанний соло. — У тебе завжди такий… графік напівоголених тренувань зранку?

— Це просто зарядка. Ти можеш приєднатись.

— Дякую, я треную лише обличчя — від сарказму.

— Виглядає, ніби ти в цьому досягла майстерності.

Я закотила очі.

— Може, ти хочеш, щоб я тобі аплодувала?

— Ні. Я просто констатую факт.

Він поставив переді мною чашку кави. Без зайвих слів.
Просто взяв — і поставив. І дивився так, що я відчула, ніби ця чашка — виклик.

— Що, боїшся, що я отрую? — спокійно спитав він.

— Я не боюся. Просто думаю, що з твоєю самодисципліною навіть отрута була б органічною.

Він усміхнувся, повільно, як людина, що точно знає — гра тільки почалася.

— І скільки днів ти плануєш тримати свою оборону?

— Десять.

— Оптимістка.

— Реалістка.

Я зробила ковток кави. Гаряча, гірка, ідеальна.

— І не дивись так.

— Як?

— Так, ніби ти знаєш, що я програю.

— Я нічого не кажу, — спокійно відповів він, спершись на стіл. — Але я вчу людей, що будь-який захист має слабке місце.

— А моє — це кава?

— Можливо.

— Або чоловіки з татуюваннями?

— Це треба перевірити експериментально.

Я вдавилася кавою.

— Господи, ти завжди такий серйозний, коли жартуєш?

— Я ніколи не жартую.

І отут — найстрашніше.
Він справді не жартував.
Точніше, його обличчя — ні. Але в очах блиснула та сама іскра. Та, що каже: я знаю, що ти зараз знову скажеш щось різке, але ми обоє насолоджуємось цією грою.

Я відвернулась до холодильника.

— Добре. Тоді домовимося так. Ти — не лізеш у мої справи, я — не заважаю твоїм тренуванням без сорочки.

— Тобто тренуватись у футболці можна?

— Так!

— Шкода. Ти щойно знищила найкращий пункт програми.

Я глянула на нього через плече.

— Ти небезпечний.

— Це моя робота.

І поки я намагалась придумати дотепну відповідь, він просто  спокійно пішов у ванну, залишивши мене з чашкою кави, битим серцем і дивним відчуттям, що самооборона — це не про уникання.

Я сиділа з чашкою кави, дивилась у темряву за вікном і думала, що може, справді час діяти.
Не просто жаліти себе, не лити вино у келих, а зробити щось практичне.
Типу… навчитися давати прочухана.

І знаєте, коли доля дає тобі тренера з самооборони, який виглядає як гріх на двох ногах, гріх не скористатись шансом.
Ну, буквально — гріх.

Я поставила чашку, підскочила і рушила в кімнату.
Мій бойовий арсенал виглядав скромно: чорні лосини, спортивний топ і рішучість на обличчі, яка б налякала навіть дзеркало.

Добре, Поліно. Ти сильна. Ти — тигриця. Ти зараз навчишся бити таких, як твій колишній, прямо по яйцях. І по самолюбству теж.

Я ще раз кинула погляд у дзеркало. Волосся — хаос, але вогонь у очах перекриває все.
І саме в цей момент двері ванної відкрилися.

І звідти — він.

З рушником на стегнах.
Вологе волосся, краплі води стікають по грудях, по животу… і я реально на секунду забула, як дихати.
А серце, зрадницьке, видало бум-бум-бум, як барабан на рок-концерті.

Він підняв погляд — і помітив мене.

— Ти… кудись зібралась? — спокійно, але в куточках губ з’явилась ледь помітна усмішка.

— Так, — я виструнчилась, як школярка перед директором. — Ти ж учора пропонував допомогу. То ось, я готова.

— Допомогу?

— Ну, — я махнула рукою. — Ту, з самообороною. Моральною. Фізичною. І, можливо, з яйцями.

Він примружився.

— З яйцями?

— Ударом. По яйцях. Я хочу навчитись гамселити таких, як мій колишній. Без жалю.

Тиша.
Тільки краплі води тихо стікають по його шкірі.
(і моя гідність потроху стікає теж, кудись униз).

— Зрозумів, — нарешті каже він. — Тоді дай мені п’ять хвилин. Я переодягнусь — і підемо.

— Куди?

— У зал.

— Ааа, тобто це не буде “домашня теорія”?

— Ні. Самооборона вимагає практики.

— І ми будемо… практикуватися? — на слові “практикуватися” мій голос зрадницьки хрипнув.

Він підняв брову.

— Якщо ти витримаєш перше тренування — тоді поговоримо про практику.

— Виклик прийнято, — я всміхнулась. — Але, може, ти спершу вдягнеш щось, що не потребує цензури?

Він кивнув, не відводячи погляду.

— Ти дуже легко відволікаєшся, Поліно.

— Неправда, я просто… оцінюю ворога.

— Тоді, здається, ти вже програла.

І він пройшов повз мене, пахнучи чистотою й чимось небезпечно затишним, залишивши в повітрі дивний мікс — м’ята, шампунь, гріх і виклик.