Розділ 1. Самооборона серця, версія 1.0

Мене кинув мій хлопець.
Точніше — мужик, з яким я прожила два роки і витратила три роки життя, нервів і всіх запасів гідності.

Фраза, яку він сказав, стала моїм улюбленим мемом на найближче десятиліття:

«Ми просто різні, Поліно. У нас інша вібрація.»

Вібрація, блін.
Може, він мав на увазі, що моя вібрація — це розряд блискавки, а його — батарейка від пульта?
Не знаю. І знати вже не хочу.

Тому я зробила те, що робить кожна нормальна жінка після розриву: зібрала речі, звалила з міста й оголосила десятиденну жалобу за своїм серцем. Жалобу з кавою, серіалами й чіпсами.
І, головне, повною ізоляцією від чоловічої статі.

Я приїхала до брата — він полетів у відрядження, а мені залишив ключі й записку:

«Почувайся як удома. У холодильнику пиво й піца. Не розбий нічого, як минулого разу.»

Люблю цього засранця.

Я твердо вирішила: жодних чоловіків. Жодних фліртів, натяків, чи навіть людських істот з Адамовим яблуком.
Моє серце тепер під замком.
Самооборона. Версія жіноча. Емоційна. З арсеналом сарказму.

Я навіть розробила план:

1. День перший — ридання, саможалість, шоколад.
2. День другий — серіали й пасивна агресія до всіх закоханих у стрічці Instagram.
3. День третій — нова я. Сильна. Незалежна. І з офігенним манікюром.

Але життя, як завжди, має своє почуття гумору.
І от я, ще з набряклими очима, у старій футболці, тягну валізу у квартиру брата — і раптом чую шум з кухні.

Не «миша пробігла».
Не «вітром захлопнули двері».
А глухий стукіт, як ніби хтось відкриває шафку.

Мій перший логічний висновок: злодій.

Другий: можливо, мій брат забув сказати, що здав квартиру комусь ще.

Третій: якщо зараз з-за стіни вилізе маніяк, я бодай кину в нього валізу і вмру достойно.

Я обережно ступила на кухню. І там — він.
Високий, у спортивних шортах, татуйоване передпліччя, сірі очі, які дивляться так, ніби я вторглася на територію спецназу.
В руках — кухонний ніж.
(Так, я трохи попісяла в душі від страху, але ми не будемо про це.)

— Стояти! — випалила я, притискаючи до грудей валізу, як щит. — Я викличу поліцію!

Він підняв брову.

— Це буде складно зробити, якщо телефон у тебе в кишені, а руки зайняті валізою.

Голос — низький, спокійний.
Той, що змушує серце пропускати удари.

— Хто ти, чорт забирай?! — вигукнула я, намагаючись не видати, що дивлюсь не тільки на обличчя.

— А ти хто? — він поклав ніж на стіл, схрестив руки. — Ти Поліна, так?

— Звідки ти знаєш моє ім’я?!

— Бо я живу тут. Тимчасово. Дімон сказав, що ти приїдеш. Я — Рамір.

І отак, у футболці з плямою від морозива й розпатланим волоссям, я стояла перед уособленням всього, чого планувала уникати.
Мускули, татуювання, холодні очі й спокій, який дратує сильніше, ніж брехня колишнього.

— Ти живеш тут? — я все ще не відпускала валізу. Вона тепер була моєю зброєю, подушкою безпеки й психологом одночасно.

— Тимчасово, — спокійно відповів він. — Дімон попросив наглядати за квартирою, поки його не буде.

Діма.
Звісно, він сказав йому, а мені — ні слова.
Чудово. Просто чудово.

— Тобто я приїхала сюди ридати у тиші, а тут живе чужий мужик із ножем?

— Зазвичай я не ходжу з ножем по квартирі, — він кинув короткий погляд на стіл. — Але коли двері відкриваються посеред ночі, я маю право насторожитись.

— Посеред ночі? — я глянула на годинник. — Двадцять третя сорок сім. Це ще офіційно вечір.

— Для нормальних людей — час спати.

— Для покинутих жінок — час пити вино.

Він коротко хмикнув. Не сміх, а такий тихий звук, ніби визнає: «окей, у тебе язик гострий».
Я розгубилась. Він виглядав… занадто спокійно.
Ні тобі роздратування, ні збентеження. Просто стоїть, як у рекламі спортивного клубу: м’язи, татуювання, серйозний погляд і повна байдужість.

— Ну, гаразд, — сказала я, знімаючи кеди. — Я не буду заважати твоєму… життю. Де моя кімната?

— Ось тут, — він кивнув на двері праворуч. — Але, здається, я там уже сплю.

— Ти що?!

— Ти мала приїхати завтра.

— Ну, приїхала сьогодні!

— Я бачу.

Я глибоко вдихнула. Мені хотілося крикнути, грюкнути дверима або кинутись на нього з кулаками. Але натомість я видала:

— Добре. Я спатиму на дивані.

— На дивані — я.

— Ти що, блін, бездомний мачо, який окупував квартиру мого брата?!

— Ні, просто дисциплінований. Я не сплю там, де не прибрано.

— О, прекрасно. Може, тоді ти ще й графік прибирання складаєш, га?

— Уже склав. Завтра твоя черга виносити сміття.

Я завмерла.
Він навіть не моргнув.
Просто стоїть, спокійний, нахабний, трохи усміхнений.
Це не було зухвало — це було… випробування.

— Знаєш, — прошипіла я, — я приїхала сюди, щоб залікувати серце, а не щоб воювати з сержантом спецназу.

— Я не сержант.

— Тоді хто?

— Тренер із самооборони.

Бам.
Всесвіт має почуття гумору.

— Іронічно, — пробурмотіла я. — Бо я саме збиралась записатись на курс «самооборона серця».

— І як успіхи?

Я кинула на нього погляд, який мав би знищити людину морально.

— Поки що провал.

Він усміхнувся. Повільно, ледве помітно, але в цьому русі було щось небезпечне.
Та усмішка, від якої в животі все перевертається, а мозок кричить: не ведись, Поліно, не ведись!

— Може, я допоможу, — тихо сказав він.

— Що, навчиш мене бити по яйцях?

— Якщо треба — і цьому. Але почнемо з базової техніки.

— Наприклад?

— Не втрачати пильності, коли дивишся в очі ворогу.

Я відчула, як він скорочує відстань між нами.
Не нахабно — просто крок вперед, але достатньо, щоб я вдихнула його запах: чистота, м’ята, трохи поту, трохи чогось небезпечно чоловічого.
І тоді я зробила єдине, що могла.