Розділ 24

Поруч із Макаром завжди було хвилююче, і цей вечір не став винятком. Після того падіння на німецькій арені всі мої думки безперервно крутилися лише навколо тріщини в кістці, набряклих зв’язок та зруйнованих шансів на Олімпіаду. Але зараз, коли я сиділа на передньому пасажирському сидінні його авто, реальність різко змістилася.

Я згадала наш останній вечір у готельному номері в Оберстдорфі.

Той момент, коли Макар обіймав мене, коли його голос звучав так низько й відверто, натякаючи, що всі мої почуття – зовсім не одностороння ілюзія. І ту його останню умову перед сном: “Якщо ти вийдеш на лід і відкатаєш її ідеально... ти отримаєш те, чого так сильно хочеш”.

Щоки миттєво обпекло рум'янцем. Я відвернулася до бічного скла, сподіваючись, що в напівтемряві салону він цього не помітить. Цей приз був надто спокусливим. Я так відчайдушно мріяла про нього всі ці місяці, а тепер через власне падіння він став для мене остаточно недосяжним. Я провалила умову. Я завалила прокат.

Макар ніби відчув зміну мого стану. Він кинув короткий погляд у мій бік, плавно перемикаючи передачу на світлофорі.

— Про що ти думаєш, Анохіна? — тихо запитав він. Його голос у закритому просторі машини прозвучав небезпечно близько.

Мені стало до божевілля, до сліз соромно навіть на секунду уявити, що я могла б озвучити йому справжню відповідь. Якби я тільки наважилася сказати правду...

Сказати, що мені до сказу хочеться просто зараз вимкнути цей контроль, посунутися впритул і впасти в його надійні, сильні обійми. Притиснутися всім тілом до його грудей, відчути під долонями цупку тканину светра, вдихнути його терпкий парфум і залишити невагомий, тремтячий поцілунок на гарячій шкірі його шиї. А далі дозволити Макару перехопити ініціативу. Дозволити його рукам тримати моє обличчя, відчути, як він торкається губами моїх скронь, вилиць, щік, зводячи з розуму цією повільною ніжністю, поки не наблизиться до моїх уст. Щоб я нарешті заплющила очі й відчула свій найперший у житті поцілунок. Справжній… Дорослий…

Боже, як я сильно цього хотіла. Саме з ним, тільки з Макаром.

Але замість цього я міцніше стиснула пальці на колінах і проковтнула клубок у горлі.

— Ні про що, — якомога спокійніше збрехала я, дивлячись уперед на вечірню дорогу. — Все добре.

Макар не став наполягати чи влаштовувати новий допит. Він лише ледь чутно хмикнув і міцніше перехопив кермо, але за його напруженим профілем і тим, як стиснулися його щелепи, було надто очевидно: моїй відповіді він не повірив ані на йоту.

***

Я була щиро здивована, коли машина плавно пригальмувала на підземному паркінгу одного з великих торговельних центрів. Макар заглушив двигун, швидко обійшов авто і знову допоміг мені вийти. Він акуратно притримував мене під руку, підлаштовуючись під мій повільний крок, і повів у напрямку скляного ліфта.

Уже всередині кабіни, поки цифри поверхів миготіли перед очима, Макар повернув до мене голову:

— Пам'ятаєш, ти якось говорила, що через режим, збори й лід у тебе ніколи не було часу на звичайне життя? Не те що на побачення, ти навіть у кіно толком не бувала.

Я розгублено кліпнула, дивлячись на чоловіка знизу вгору.

— Сьогодні ми приїхали саме в кінотеатр, Анохіна, — спокійно продовжив він. — Тобі потрібне перезавантаження. Ти заслужила на відпочинок.

— Макаре Володимировичу... — я спробувала заперечити, відчуваючи, як звичне почуття провини знову підступає до горла. — Який відпочинок? Я провалила старт, я пошкодила ногу, я маю цілодобово думати про реабілітацію, а не...

— Досить, — м'яко перебив він мене. Макар зупинився навпроти, дивлячись прямо в мої очі. — Ти заслуговуєш на відпочинок. Ти заслуговуєш на відновлення й нормальне людське ставлення. Ти заслуговуєш на все найкраще в цьому житті, Аню. Навіть якщо прямо зараз ти сама себе за це безжально хейтиш.

Від цих простих слів у мене перехопило подих. Очі миттєво запекло, і я лише безмовно кивнула, з усіх сил стримуючи сльози, які готові були зірватися з вій.

Двері ліфта відчинилися на верхньому поверсі. Біля кас кінотеатру Макар набрав цілу купу різних смаколиків: велике відро карамельного попкорну, напої та солодощі.

— Ми йдемо у VIP-залу, — пояснив він, забираючи чеки. — Там широкі крісла, тобі буде набагато зручніше влаштувати пошкоджену ногу. Та й зайвих очей там немає. Ми хоч і не зірки естради чи кіно, але у спортивному світі наші обличчя знають надто добре. Зайві плітки нам ні до чого.

Я мовчки погодилася, розуміючи його раціональність.

У затишній напівтемряві порожньої зали Макар знову взяв усе під свій повний контроль. Він допоміг мені опуститися у глибоке м'яке крісло, сам натиснув кнопку реклайнера, плавно піднявши широку підніжку, щоб моя нога лежала горизонтально. Він акуратно підклав мені під щиколотку невелику подушку, перевірив, чи не тисне крісло на суглоб, і суворо наказав:

— Якщо хоч на секунду заболить чи почне нити, не мовчи. Одразу кажи мені.

Насправді мені було абсолютно байдуже, який фільм транслюватиметься на величезному екрані. Нехай це буде трилер, драма чи комедія, для мене мало значення лише одне: щоб цей сеанс тривав якомога довше. Щоб я могла сидіти пліч-о-пліч із Макаром у цій темряві, відчувати тепло його тіла, чути його рівне дихання.