Розділ 23

Наступний тиждень перетворився для мене на суцільне пекло наяву. Я розривався на частини між двома протилежними силами, які не бажали чути жодних розумних аргументів. З одного боку стояла федерація: чиновники тиснули щодня, вимагали офіційних медичних звітів і наполягали на терміновому знятті Ані з олімпійської заявки, щоб перестрахуватися й віддати квоту запасній фігуристці. З іншого боку стояв Павло Дмитрович, який твердив лише одне: вона поїде за будь-яку ціну, навіть якщо доведеться обколоти ногу найсильнішими препаратами.

Я мав ухвалити рішення, що робити далі, але найстрашнішим було те, що сама Аня категорично відмовилася зніматися. Вона вперше стала на бік батька, заявивши через замкнені двері, що вийде на олімпійський лід за будь-яку ціну. Мої заперечення вона просто не хотіла слухати.

Анохіна взагалі перестала будь-кого слухати. Повернувшись із клініки, вона замкнулася у своїй кімнаті. Не впускала ні батьків, які годинами стояли під дверима, ні мене. Мої нескінченні дзвінки скидалися, а повідомлення в месенджерах висіли непрочитаними.

Я не знаходив собі місця. Усередині все стискалося від відчаю. Я занадто добре впізнавав цей стан: Аню накрила та сама депресія, яка свого часу випалила мене дощенту. Бачити, як вона добровільно занурюється в цю безвихідь, і не мати можливості підійти, торкнутися, сказати бодай слово… від цього безсилля мені хотілося просто вити в порожнечу.

Мені знадобилися всі залишки нервів і весь мій авторитет, щоб переконати керівництво федерації. Я провів у їхніх кабінетах не одну годину, доводячи до хрипоти, що ми встигнемо скорегувати програму, що реабілітація піде за прискореним планом і що рівних Ані в країні все одно немає. Я вибив для неї цей шанс, взявши всю відповідальність виключно на себе.

Це питання ніби владналося на папері. Хоча в глибині душі я сам був категорично проти такого смертельного ризику для її ноги, але піти проти Аніного власного вибору я просто не мав морального права.

Офіційні папери було відкладено. Тепер залишалося найважче: витягнути Аню з того мороку й привести до тями.

Саме з цим наміром я приїхав до її будинку. Заглушивши мотор, я вийшов з машини у прохолодне повітря вечора, міцно стискаючи в руці невеличкий, акуратний букет ніжно-рожевих троянд, і попрямував до її під'їзду.

***

Я не хотіла ні їсти, ні спати. Здавалося, що все моє звичне життя раптово поставили на паузу, відібравши єдиний сенс існування. Травма остаточно вибила мене з колії. Я повністю поринула в безжальний самосуд, прокручуючи в голові кожен рух на німецькій арені.

Мені було соромно й страшно дивитися у вічі батькам, а особливо Макару. Тому я просто відрізала себе від усього світу. Сиділа у своїй кімнаті із зашториними вікнами, годинами плакала в подушку й щосекунди думала про те, що власноруч зруйнувала головний шанс свого життя.

Та Макар не збирався миритися з моїм зникненням. Увесь цей тиждень він невтомно телефонував, надсилав повідомлення, приїжджав до нашого будинку.

І ось знову у двері моєї кімнати почувся знайомий, наполегливий стукіт.

— Аню, відчини, — його голос через замкнені двері звучав вимогливо, але без злості. — Я знаю, що ти не спиш. Відчини, у мене дещо є для тебе.

Я важко видихнула й неохоче вилізла з-під теплої ковдри. На мені була розтягнута сіра піжама, волосся сплуталося в недбалий вузол, під очима залягли темні тіні від безсонних ночей і сліз. Я виглядала кепсько, але чепуритися чи виправляти бодай щось у мені не було жодного бажання.

Я повернула замок й повільно прочинила двері.

На порозі стояв Макар. У темному пальто, з розстебнутим коміром і з неймовірно ніжним букетом рожевих троянд у руках. Він мовчки простягнув квіти мені. Моє серце болісно стиснулося від повної несподіванки. Я завмерла, машинально беручи букет і вдихаючи свіжий аромат пелюсток.

Я була готова до того, що він, як завжди, почне кепкувати з мого занедбаного вигляду, скаже щось різке про мою слабкість чи відсутність спортивного духу. Але Макар нічого не сказав. Він лише зробив півкроку вперед і ніжно торкнувся подушечками пальців моєї щоки, стираючи слід від висохлої сльози.

Його долоня була гарячою. Дотик тривав лише кілька секунд, але від нього всередині все здригнулося. Макар швидко прибрав руку й відступив назад, коли в коридорі почулися кроки моєї мами.

Чуже обличчя миттєво набуло ділового, зібраного виразу.

— Збирайся, Анохіна, нам терміново потрібно в одне місце.

Я розгублено притиснула троянди до грудей:

— Куди?

— У нас немає часу на зайві обговорення, — відрізав Макар, кивнувши на мій годинник на столі. — Даю тобі двадцять хвилин, щоб привести себе до ладу й одягтися. Я чекаю в машині внизу. Час пішов.

***

Я стояла посеред кімнати з трояндами в руках, слухаючи, як за Макаром зачинилися вхідні двері, і все ще не могла повірити, що погодилася. Але якась невидима сила в його погляді змусила мене зрушити з мертвої точки.

Мама мовчки зайшла до кімнати й забрала букет, щоб поставити його у вазу з водою, а потім обережно допомогла мені підійти до шафи. Самій на одній нозі рухатися було важко: пошкоджений гомілкостоп одразу відгукувався різким пульсуванням при будь-якому невдалому русі. З маминою допомогою я переодяглася у вільні штани, які не тиснули на фіксуючу пов'язку, та теплий затишний светр.