Розділ 21

Офіційне зняття з турніру стало для мене значно важчою травмою, ніж розбита голова та пошкоджена нога разом узяті. Фізичний біль можна було приглушити препаратами, але сором і почуття провини випалювали мене зсередини з кожною годиною все сильніше.

Я картала себе без упину. Я підвела всіх, хто мав до мене хоч якийсь стосунок. Я не виправдала сподівань батька, який тепер точно вважатиме мене слабкою, я розчарувала чиновників із федерації, які виділили фінансування й довірили мені ліцензійну квоту. Але їхні реакції хвилювали мене найменше.

Найбільше мене вбивала думка про Макара. Я зруйнувала його перший міжнародний старт у статусі мого тренера. Я не показала себе як справжня чемпіонка, підставила його перед колегами, суддями та пресою, підірвавши його авторитет фахівця. Він вклав у мене стільки сил, вірив у мої можливості, а я просто завалила виїзд на першому ж складному елементі й з ганьбою покинула арену на ношах.

І попри всі його ніжні слова підтримки в палаті, я закрилася. Захисний бар'єр упав між нами знову, ставши ще товстішим і холоднішим. Травма завдала нищівного удару по моєму ментальному стану. Я практично перестала говорити, відповідаючи лише сухими, односкладними фразами. А коли Макар виходив із палати або залишав мене наодинці бодай на десять хвилин, я просто відверталася до стіни й плакала, задихаючись від власних сліз і безсилля.

Поки я тонула у звинуваченнях, Макар взяв на себе абсолютно всю логістику. Він бігав між німецькою клінікою, оргкомітетом та авіакомпанією, забирав виписки, оформлював дозволи на перевезення маломобільного пасажира й шукав квитки з максимально зручними місцями, щоб мені не довелося зайвий раз навантажувати зафіксовану ногу.

Дорога додому перетворилася на тяжке випробування мовчанням.

В аеропорту й у салоні літака Макар не відходив від мене ні на крок. Він постійно метушився поруч, підкладав під спину подушку, допомагав витягнути ногу на сусіднє крісло, регулював кондиціонер і нескінченно запитував:

— Аню, як ти? Нога не ниє? Тобі зручно? Давай я попрошу склянку води. Може, вколоти знеболювальне, поки ми не пішли на зниження?

— Все добре, Макаре Володимировичу. Мені нічого не потрібно, — абсолютно відчужено відповідала я, дивлячись лише в ілюмінатор.

Я відмовлялася від будь-яких уколів і таблеток. Гомілковостоп пульсував страшенним болем при найменшому русі, тріщина в кістці давала про себе знати щосекунди, але я вперто терпіла. Мені здавалося, що я заслужила цей біль. Що він – справедливе покарання за мою помилку, за моє боягузтво й за те, що я не втримала контур на виїзді.

Макар бачив, що я мучуся, його щелепи стискалися від моєї впертості, але тиснути на мене далі він не наважувався.

Так ми мовчки подолали весь маршрут і нарешті повернулися до України. Рідний аеропорт зустрів нас сірим небом і легкою прохолодою. Попереду на мене чекали тижні реабілітації, невідомість щодо Олімпійських ігор і неминуча важка розмова з батьком, до якої я була абсолютно не готова.

***

Я дивився на Аню й відчував, як усередині все вирує знайомий, гіркий біль. Вона мучилася. Мучилася фізично, коли кожен незграбний рух відгукувався пульсацією в ушкодженому суглобі, і мучилася морально, згораючи від сорому за зняття з турніру. Вона мовчала, відверталася до ілюмінатора, ковтала сльози в темряві, думаючи, що я їх не бачу.

Я знав цей стан. Я знав його надто добре. Я розумів кожну її думку, кожен спазм у горлі й кожне звинувачення, яке вона зараз висувала сама собі. Бо в день, коли я отримав свою травму на Олімпійських іграх, мені просто не хотілося жити.

В одну коротку мить, після невдалого виїзду й тріску в коліні, я втратив усе. Шанс на олімпійську медаль, до якої я йшов через кров, піт і сльози все своє свідоме життя, з семи років. І найголовніше – шанс коли-небудь знову вийти на лід.

Після тієї операції мене накрила депресія та апатія, яка затягнулася не на тижні чи місяці, а на роки. Я перестав жити. Я просто функціонував, відраховуючи беззмістовні дні. Пропали будь-які амбіції, бажання, орієнтири. Світ втратив барви, звузившись до чотирьох стін моєї квартири, де панував суцільний морок. Я тонув у шаленій злості на весь світ і в безмежній ненависті до власного слабкого тіла.

Тоді мені не могли зарадити навіть найкращі фахівці. Психотерапевти щотижня вели довгі бесіди, благали мене зупинити цей внутрішній самосуд і перестати звинувачувати себе у нещасному випадку. Психіатри виписували важкі антидепресанти, які я пачками спускав в унітаз замість того, щоб ковтати. Я хотів відчувати цей біль наживо, бо вважав, що заслужив його за те, що підвів країну, тренера і свою мрію.

Майже два роки я був живим мерцем. Доки однієї сирої осені випадково не зустрів на вулиці свого першого наставника – Анатолія Григоровича. Він уже давно відійшов від спорту, був на пенсії й жив тихим, спокійним життям. Він тренував мене ще дитиною, задовго до переходу в групу до Валерія Дмитровича, і саме він колись уперше поставив мене на ковзани й навчив тримати спину.

Ми тоді сіли на лавці в парку. Старий тренер довго дивився на моє виснажене, заросле обличчя, на згаслий погляд, а потім поклав свою важку, мозолясту долоню мені на плече. Він сказав, що пильно стежив за всіма моїми виступами й знає, яке пекло я пережив, коли моє коліно не витримало навантаження. Йому було боляче бачити той фінал. Але потім він сказав слова, які назавжди перевернули щось глибоко всередині мене: