Розділ 20

Музика різко обірвалася. Судді зупинили виступ, і за секунду на лід вибігла бригада медиків з ношами. Я рвонув за ними, ковзаючи черевиками по гладкій поверхні. Ноги роз'їжджалися, але мені було байдуже. У голові пульсувала тільки одна думка: дістатися до неї.

Я впав на коліна поруч із Анею. Вона лежала нерухомо. Я простягнув тремтячу руку, намагаючись торкнутися її долоні, але один із лікарів жорстко відштовхнув моє плече.

— Пане, не заважайте! Відійдіть, дайте простір!

Я не чув його. Я дивився на білий лід, на якому повільно розтікалася червона пляма. Аня вдарилася головою під час падіння. Скроня була розбита, кров сочилася крізь волосся, забарвлюючи снігову крихту. Моє серце мало не зупинилося. Повітря застрягло в горлі, не давши мені вдихнути.

А потім мій погляд ковзнув нижче, до її правої ноги. Вона лежала під неприродним кутом. Всередині все похололо від жаху. Я подумки благав усіх вищих сил, щоб це був лише вивих, щоб це не був зламаний суглоб, який перекреслить усе її життя. Тільки не це. Благаю, тільки не це.

Медики ділилися короткими фразами німецькою, діставали фіксатори й обережно перекладали її на ноші. Аня ледь чутно озивалася, її губи були привідкритими. У мені закипала якась божевільна, неконтрольована лють. Мені хотілося відігнати всіх цих людей геть, закрити її від сторонніх очей, взяти свою Аню на руки й самому винести з цієї арени.

Навколо спалахували спалахи фотокамер. Преса заповнювала трибуни, камери знімали кожну краплю крові на льоду, судді гарячково перегукувалися через рації, оголошуючи паузу в турнірі. Цей гамір розривав мені мозок.

Коли ноші викотили з арени через службовий вихід, біля дверей з'явився той кучерявий американець. Саймон був блідий як полотно. Він занепокоєно глянув на непритомну Аню, а потім звів на мене очі, повні співчуття. Я навіть не затримав на ньому погляду. Для мене зараз існувала тільки вона.

— Ви їдете? — закричав мені лікар, відчиняючи задні двері карети швидкої допомоги.

— Я їду з нею, — гаркнув я, заскакуючи в салон.

Машина зірвалася з місця, увімкнувши сирену. Я вчепився в холодний край нош, дивлячись на Аніне бліде обличчя та закривавлену пов'язку на голові. Мене накрив некотрольований страх. Я затискав її холодні пальці у своїй долоні й безперервно шепотів про себе лише одне: розплющ очі, Аню, тільки розплющ очі.

***

Години в коридорі лікарні перетворилися на справжнє пекло. Світлі стіни, специфічний запах медикаментів і нестерпне, важке очікування, яке витискало з мене всі сили. До Ані не пускали. Лікарі лише розводили руками й просили зачекати, поки тривали обстеження та обробка ран.

Я тремтячими пальцями набрав номер її батьків. Звісно, розмова була важкою: на тому кінці дроту батько вперше за весь час розмовляв без звичної зверхності, а у його голосі звучало те саме занепокоєння, яке зараз розривало зсередини мене.

Нарешті з операційного блоку вийшов лікар. Він зняв маску й уривчасто пояснив ситуацію. Новини виявилися неоднозначними. Голову Ані зашили, на щастя, струс мозку не підтвердився – це була лише глибока подряпина на скроні, яка дала стільки лякаючої крові. Але з ногою все було значно складніше. Під час падіння стався сильний розтяг зв'язок гомілковостопного суглоба з частковим надривом і тріщиною у кістці. Серйозна, підступна травма.

Коли мене нарешті впустили до палати, Аня лежала під крапельницею. Вона виглядала змученою, блідою, із білосніжною пов'язкою на голові.

Я повільно підійшов, намагаючись не шуміти, і сів на край стільця біля її ліжка. Обережно взяв пальцями її холодні долоні, підніс їх до своїх губ і поцілував.

Аня розплющила очі й одразу заплакала. Сльози котилися по її щоках, розбиваючи мені серце.

— Макаре Володимировичу... — її голос лунав зовсім тихо, перериваючись на схлипи. — Вибачте мені... Вибачте, я не впоралася... Я завалила прокат...

— Ти що таке кажеш, Аню? — я сильніше стиснув її долоню, відчуваючи, як стискається серце. — Заспокойся, чуєш? Я пишаюся тобою. Все це зараз не має жодного значення. Жодний прокат, жодні оцінки. Головне – що ти розплющила очі й ти зі мною.

Вона трохи повернула голову, дивлячись на мене з переляканим благанням.

— Що з ногою? Вона... вона страшенно болить, навіть попри знеболювальне, яке мені вкололи.

Я важко зітхнув, виводячи великим пальцем кола на її тильній стороні долоні, і замовк, не наважуючись вимовити діагнози вголос.

— Макаре, що з ногою? — знову запитала вона, і в її голосі спалахнула паніка. — Я ж... я ж зможу кататися далі? Скажіть, що я зможу!

Я дивився в її наповнені сльозами очі й просто не знав, що відповісти.

Мовчання тиснуло на мене важче, ніж усе, що сталося на арені. Я дивився на її тремтячі губи, на відчай у темних очах і розумів, що один мій висновок може остаточно зламати її. Тріщина в кістці й надрив зв'язок – це вирок для будь-якого фігуриста серед сезону. Олімпіада опинилася під величезним питанням, але сказати їй про це прямо зараз, коли Ані тільки зашили голову, я просто не мав права. 

Я лише міцніше стиснув її холодну долоню й змусив себе витиснути слабкий кивок, ховаючи власний страх глибоко всередині.