Розділ 17

Макар пішов, зачинивши за собою двері, а я ще пів ночі не могла заснути. Навіть коли згасло світло я просто лежала й дивилася в стелю. У моїй голові знову й знову прокручувався той момент, коли Стрілець нависав наді мною, притиснувши до шафи. Мені здавалося, що якби минула ще бодай одна коротка мить, він би не витримав. Нахилився б і вкрав мій перший поцілунок. Я щиро, усім серцем вірила в це в ту секунду, але Макар відсторонився й пішов.

Вранці я вставала катастрофічно важко. Тіло після безсонної ночі здавалося чужим, а повіки були важкими від втоми.

Під час ранкового тренування ми з Макаром практично не обмінялися й словом. Ніяких зайвих вказівок, жодних коментарів чи звичних кпинів. Але ці погляди... Ми дивилися тільки один на одного. Очі в очі. Посеред холодного льоду й шурхоту лез ніхто з нас не наважувався відвести погляд першим.

Вже після виходу з роздягальні, повністю зібравши речі, я натрапила на Макара, що чекав на мене. Він також уже переодягнувся в цивільне.

— Давай сюди, — мовив він і, не чекаючи моєї згоди, просто вихопив з моїх рук важку спортивну сумку.

— Я сама можу, Макаре Володимировичу, поверніть! — спробувала заперечити я, простягаючи руку.

— Анохіна, не пручайся, — перебив тренер, легко перекинувши ремінь через плече. — Збережи сили на завтра.

Так ми разом пішли до готелю. Повітря між нами буквально тріщало від електричної напруги, яка накопичилася за останні добу.

— Як ти морально перед завтрашнім турніром? — раптом тихо запитав Макар, сповільнюючи крок.

Я важко зітхнула, глибше ховаючи підборіддя у шарф:

— Чесно? Хвилююся. Жахливо хвилююся.

— Ти? — Макар злегка повернув до мене голову. — Людина, яка пройшла Чемпіонати світу та Європи?

— У тому й річ! — вигукнула я, дивлячись на засніжені верхівки гір. — За плечима величезний досвід, купа міжнародних стартів, а я кожного разу виходжу на лід так, ніби це відбувається вперше в моєму житті. Я взагалі не уявляю, що зі мною буде, коли настане день Олімпіади... Я просто збожеволію прямо перед виходом.

Макар зупинився на мить, змушуючи зупинитися й мене. Він повернувся, розправляючи плечі, і подивився на мене з такою дивовижною теплотою, від якої в мене перехопило подих.

— Ти не збожеволієш, Аню, — промовив він м'яко, але водночас і впевнено. — Бо ти більше не сама. Я буду поруч. Попри все, що б не сталося. Я вірю у свою чемпіонку.

Слова “у свою чемпіонку” лунали так солодко, що моє серце божевільно забилося у грудях.

— Тому, якщо тобі щось потрібно, щоб якось заспокоїти це хвилювання, — продовжив Стрілець, — ти просто скажи. Я допоможу. Може, ти хочеш переглянути якісь прокати суперниць? Чи детально обговорити завтрашній день? Кажи, Анохіна.

На мить я завагалася. Усередині спалахнув сумнів, чи варто знову кликати Макара до себе після того, що сталося вночі? Але бажання побути з ним наодинці пересилило будь-який страх.

Я ствердно кивнула, зазираючи йому в очі:

— Я... я б хотіла дещо разом переглянути. У моєму номері. Якщо ви, звісно, не проти.

Макар уважно подивився на мене, ніби зважуючи всі “за” і “проти”, а потім ледь помітно посміхнувся куточками вуст:

— Я не проти. Ходімо, подивимося.

***

Я абсолютно не очікував, що Анохіна запросить мене до свого номера не заради розбору суперниць чи обговорення організаційних моментів. Вона відкрила ноутбук, і на екрані спалахнув архівний запис. Мій власний прокат десятирічної давнини.

З моменту тієї бісової травми, яка поставила хрест на моїй кар’єрі, я жодного разу не вмикав ці відео. Просто заблокував цей шматок життя, сховав глибоко всередину й заборонив собі озиратися назад. Але зараз я сидів на чужому ліжку, ледь торкаючись її плеча своїм, і дивлячись на самого себе: молодшого, амбітного і надто самовпевненого.

Втім, мені було далеко не так цікаво дивитися на екран, як на Аню.

Вона передивлялася цей відеозапис із таким щирим, неймовірним захватом, що в мене перехоплювало подих. Я був переконаний на всі сто: Анохіна бачить цей прокат далеко не вперше. Напевно, вивчила кожен мій крок і кожен поворот голови ще в підлітковому віці. Але це захоплення на її обличчі нікуди не зникло, воно палало в її темних очах з новою силою.

Мені на мить стало навіть ніяково. Справжнє захоплення з її боку відчувалося як найвища похвала, а я бісівсько не звик до подібного. Ані отримувати компліменти, ані озвучувати їх іншим. У моєму світі завжди панували бали, недоліки, штрафи та жорстка критика.

Але зараз я дивився на Аню й розумів: вона потребує іншого. І я, з подивом для самого себе, почав коментувати той свій давній виступ.

— Подивись сюди, Аню, — тихо мовив я, вказуючи пальцем на екран, де мій молодий двійник входив у каскад. — Бачиш цей захід? У тебе він значно м'якший. Ти не затискаєш плечі перед відривом, як це робив я. У тебе дуга виходить чистішою, глибшою.

Дівчина різко повернула до мене голову, затамувавши подих.

— Що? Ви це серйозно?

— Абсолютно, — продовжував я, розбираючи свій же елемент і ставлячи себе їй у приклад. — Мій четверний тулуп був агресивним, на чистій фізиці. А ти виконуєш його за рахунок ідеальної центровки й швидкості кручення. Твоя обертальна техніка та вихід з елемента на голову вищі за мої у твоєму віці. Ти перевершила мене в цьому, Анохіна. І це не комплімент, це факт.