Розділ 16

Я був злий як дідько. Тобто ні, це надто м'яко сказано. Усередині мене все буквально палало від сказу.

Спочатку я з вікна третього поверху побачив, як це дівчисько кулею вискочило з готелю й побігло до того кучерявого американця. Потім Анохіна нахабно проігнорувала два моїх повідомлення про зміну ранкового таймінгу. А тепер змусила мене пів години стирчати в коридорі під її номером.

Найгірше було те, що я навіть сам собі не міг раціонально пояснити цю лють. Анохіна – молода дівчина. Їй вісімнадцять. Вона має повне право на відпочинок, на прогулянки й на бісові посиденьки з однолітками після виснажливих тренувань. Я сам учора торочив їй про смак життя. Але той факт, що вона зараз була не зі мною, а з іншим хлопцем, дратував мене до нудоти.

Коли дзенькнув ліфт і з-за рогу з'явилася Аня, я ледь не пропалив у ній дірку поглядом. Вона йшла щаслива, усміхнена, з дивним, яскравим блиском у очах, якого я від неї ще не бачив. 

— Нагулялася? — карбуючи кожну літеру, запитав я, навіть не змінюючи пози.

Дівчина зупинилася в кількох кроках, і її посмішка згасла, але в очах не було звичного страху. Тільки якась дивна, смілива легкість.

— О котрій годині ти мала бути в номері, Анохіна? Ти годинник узагалі бачила?

— Перша година, — спокійно відповіла вона, підходячи ближче. — Я бачу.

Я пильно глянув в її обличчя, вловлюючи цей рожевий рум'янець і надто живий погляд.

— Ти що, пила?

Аня зупинилася біля самих дверей, дістала з кишені електронний ключ і, навіть не глянувши на мене, кинула:

— Ні, Макаре Тирановичу. Я нічого не пила.

Я аж завмер. Повітря в легенях на секунду застрягло. Я повільно відштовхнувся від стіни й зробив крок до неї, не вірячи власним вухам.

— Як... як ти мене назвала? Чи я неправильно почув?

Аня важко зітхнула, розвертаючись до мене обличчям, і з абсолютно нетиповою для неї прямотою витримала мій погляд:

— Все ви вірно почули. Макаре Тирановичу. 

Анохіна приклала картку до замка, двері запищали, і вона спокійно впустила мене в номер, ступивши всередину першою.

Я зайшов слідом, відчуваючи повне розгублення. Зухвальство Анохіної не просто зачепило мене, воно вибило з-під ніг ґрунт. Я звик бачити її заляканою, слухняною або колючою, але точно не такою впевненою. Це на неї так німецьке повітря вплинуло?

— Де ти була? — я зачинив двері й склав руки на грудях, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією. — І що робила? Чому повідомлення ігнорувала? Я для кого телефон тримаю увімкненим цілодобово?

— Я відпочивала, — Анохіна зняла куртку, акуратно повісила її на вішалку й повернулася до мене. — Просто відпочивала в пабі з Саймоном. Повідомлення не чула, бо там було шумно.

— Угу, — тільки й спромігся видавити я, спершись на одвірок.

Аня склала руки на грудях, точно копіюючи мою позу, і трохи підняла підборіддя:

— Ще допит буде? Чи ви дасте мені нарешті підготуватися до сну? Мені взагалі-то о сьомій ранку на розминку.

Цей її тон... Боже, як вона мене провокувала. Я стояв, дивлячись на неї, і розумів, що абсолютно не знаю, як реагувати на цю нову Аню. Мозок відмовлявся видавати професійні формулювання. І тому з мого рота вирвалася така дурість, за яку хотілося стукнути себе по лобі:

— Тобі що, реально подобаються такі солодкі кучеряві хлопці?

Аня на секунду застигла, а потім... розсміялася.

І правильно зробила, що розсміялася. Бо це було максимально безглуздо. Я ж, дідько б мене забрав, чудово знав! Знав, що вона має почуття до мене. Знав про ці погляди біля бортика, про тремтячі пальці в літаку. Я знав усе це, і все одно, як останній дурень, ревнував її до того американця.

— Тобі смішно, Анохіна? — закипаючи ще дужче, процідив я крізь зуби.

Дівчина перестала сміятися, але посмішка все одно грала на її губах. Вона зробила крок до мене, зупиняючись майже впритул:

— Так, подобаються! Він милий, ввічливий і не волає на мене через всю арену.

Це було останньою краплею. На залишках самоконтролю я зробив швидкий крок уперед, повністю нависаючи над нею та притискаючи її спиною до шафи. Аня ахнула, але не відступила.

Я загарчав усередині. Погляд сам собою, зрадницьки й швидко, опустився нижче: на її вологі, злегка розкриті губи. Вони манили так, що в скронях застукало молотом. Один рух, одна секунда і я б просто стер у порох усі власні правила, всю субординацію, яку так вибудовував. Але в останню мить з силою змусив себе знову підняти погляд і подивлятися їй прямо в очі. Вони були темними, розширеними від адреналіну.

Аня повільно, важко дихаючи, прошепотіла:

— Макаре Володимировичу... ви часом не хочете мені щось сказати?

Повітря між нами наелектризувалося до межі. Мені знадобилася вся моя залізна воля, щоб вирвати себе з цього полону почуттів, відступити на крок назад і вирівняти дихання.

— На добраніч, Анохіна, — відсторонено промовив я, повертаючись до виходу. — О сьомій нуль-нуль чекаю на арені.