Розділ 15

Як тільки ми завершили розбір помилок та розтяжку, я скористалася моментом, поки Макар пішов до суддівського комітету уточнити завтрашній розклад. Смикнувши з роздягальні свій рюкзак, я фактично втекла з-під його суворого нагляду. Мені терміново потрібен був ковток свободи.

Саймон чекав на мене біля головного входу в готель, піднявши комір куртки, і дмухав на змерзлі пальці. Але варто було мені штовхнути скляні двері й вийти на вулицю, як на його обличчі миттєво розквітла та сама широка, доброзичлива посмішка.

— Аню! Я вже думав, твій суворий тренер зачинив тебе в роздягальні за ті обійми, — пожартував він, роблячи крок назустріч.

— Майже так і було, — посміхнулася я у відповідь, відчуваючи, як з душі спадає важкий вантаж напруги. — Але я вирвалася. Куди підемо?

— Тут неподалік є чудовий місцевий паб, — запропонував Саймон, вказуючи рукою в бік освітленої гірляндами вулиці. — Ти як?

— Я тільки за, — з радістю відповіла я.

Для мене ця вилазка з однолітком була чимось неймовірним, справжнім ковтком свіжого повітря. За все моє життя в мене ніколи не було звичайних дружніх вечорів, коли можна просто піти з кимось у заклад і посидіти без нагляду батька чи тренера.

У пабі виявилося дуже людно, гамірно й по-домашньому весело. Гриміла музика, люди довкола сміялися та обговорювали майбутній турнір. Алкоголь ми, звісно, не замовляли, бо обидва були професійними спортсменами в розпал сезону, а Саймон до того ж ще був неповнолітнім. Ми взяли собі безалкогольні напої, велику тарілку з різними снеками й забилися в затишний куточок біля вікна.

Спочатку ми обговорювали звичні речі: спорт, новий лід, підготовку до виступів. Мені все ще було трохи важко вільно говорити англійською, попри постійні тренування та мовну практику, але Саймон абсолютно не звертав уваги на мій акцент і періодичні паузи, коли я добирала потрібні слова. Він терпляче слухав, кивав і щиро посміхався.

— То ти не їдеш на Олімпіаду цього року? — запитала я, збираючи з тарілки горішки.

— Ні, — зітхнув Саймон, але без особливої гіркоти. — У нашій збірній божевільна конкуренція. Хлопці крутять по п'ять четверних у програмі. Я поки не готовий психологічно до неї. Мені треба ще рік-два, щоб закріпитися в дорослому катанні. А от ти... у тебе є всі шанси вибороти золото.

— З моїм батьком у мене немає іншого вибору, окрім як вибороти це золото, — зітхнула я.

Саймон уважно подивився на мене, а потім трохи нахилився через стіл.

— Слухай, Аню... а як щодо особистого? Взагалі є час на щось, крім ковзанки?

Я зашарілася й опустила очі на свою склянку.

— У мене з цим усе складно. А в тебе?

Саймон раптом зніяковів. Його фірмова впевнена посмішка згасла, а щоки трохи порозовіли. Він почав крутити в руках паперову серветку.

— Насправді... здається, я закохався, — тихо мовив він.

Мої очі розширилися від радості за нього. Я дружньо штовхнула його ліктем:

— Саймоне, це ж чудово! Вітаю! Розкажи про неї. Вона теж з фігурного катання? З вашої збірної?

Хлопець ніяково провів долонею по кучерявому волоссю й невпевнено почав:

— Взагалі-то... це він, — тихо випалив Саймон і зітхнув. — Це хлопець.

Я застигла на секунду від несподіванки, але швидко зібралася й розуміюче кивнула. У моєму голосі не було й краплі осуду.

— Оу... Зрозуміла. І... він знає?

— Ні, — зітхнув він, стискаючи серветку ще дужче. — І це найгірше. Ми в одній збірній, постійно разом на тренуваннях, живемо в одних готелях. Я бісівсько боюся зізнатися. Якщо це не взаємно, все зруйнується. Наша дружба, робота в команді, атмосфера. Я просто мовчу й вдаю, що ми дуже хороші друзі.

Я дивилася на нього й відчувала, як усередині все стискається від болючої солідарності. Я розуміла хлопця краще, ніж будь-хто інший у цьому світі.

— Я так тебе розумію, Саймоне, — тихо промовила я, спираючись підборіддям на долоні. — Ти навіть уявити собі не можеш, як сильно я тебе розумію.

Хлопець підвів на мене здивований погляд.

— Чекай... у тебе теж схожа ситуація?

Я важко зітхнула. У мене взагалі не було друзів. Я ніколи й нікому не могла вилити душу: батькам про таке не розкажеш, бо тато одразу зробить із цього катастрофу, а з іншими дівчатами з ковзанки я практично не спілкувалася через конкуренцію. Але зараз, сидячи в цьому гамірному німецькому пабі з Саймоном, я зрозуміла, що більше не можу тримати все в собі.

— Так, — відповіла я. — Я теж безнадійно й повністю закохана в людину, з якою мені категорично заборонено бути.

— В кого? — подався вперед Саймон. — Це хтось зі збірної?

— Це Макар, — випалила я й закрила очі, ніби чекаючи удару.

Саймон на декілька секунд втратив мову. Його рот злегка відкрився від шоку.

— Твій... твій новий тренер?

— Так, — я гірко посміхнулася. — Мій тренер. Мій юнацький краш, за яким я спостерігала через екран з чотирнадцяти років. А тепер він поруч щодня. Торкається мене, вимагає ідеальності, проводить зі мною вечори, а потім знову будує стіну субординації й вдає, що між нами тільки спорт.