Розділ 14

Сьогодні на мене чекала перша офіційна розминка на німецькій арені. Я вийшла з роздягальні в чорному тренувальному костюмі, поправляючи чохли на ковзанах та розминаючи шию. Напруга після вчорашньої розмови з Макаром трохи вляглася, але серце все одно калатало від передчуття першого прокату перед турніром.

Коли я підійшла до бортика, щоб зняти чохли й вийти на лід, хтось гукнув мене англійською:

— Аню? Це справді ти?

Я розвернулася й одразу впізнала знайоме обличчя. Переді мною стояв Саймон – сімнадцятирічний фігурист із збірної США. Його головною родзинкою завжди була щира, білосніжна посмішка, яка практично ніколи не сходила з його обличчя. Саймон був дуже симпатичним хлопцем: високий, кучерявий, зі світлими доброзичливими очима.

Ми познайомилися минулого року на молодіжному турнірі в Польщі й відтоді підтримували зв'язок. Ми рідко списувалися в месенджерах, але постійно стежили один за одним в Інстаграмі, реагували на сторіс та щиро вітали з новими досягненнями на стартах.

З посмішкою Саймон одразу зробив крок уперед і розставив руки для обіймів. Я з радістю відповіла на цей жест. Ми застигли в теплих, дружніх обіймах просто біля виходу на арену.

— Привіт! Боже, як я радий тебе бачити, — вигукнув він, трохи відступивши й розглядаючи мене. — Ти чудово виглядаєш, Аню. Як переліт? Як почуваєшся?

— Привіт, Саймоне, — я щиро посміхнулася йому у відповідь, відчуваючи, як приємно зустріти тут знайоме обличчя. — Все добре, дякую. Трохи втомилася з дороги, але вже готова до роботи. А ти як? Коли твій прокат?

— Завтра ввечері, — Саймон знову посміхнувся своєю фірмовою посмішкою. — Я бачив у мережі, що ти змінила тренера. У тебе нова програма? Елементи ускладнили?

— Так, повністю оновили довільну, — відповіла я, радіючи можливості просто мило поговорити з однолітком. — Буде дещо зовсім інше. А ти що підготував?

— О, у мене кантрі-стиль цього сезону. Тобі має сподобатися. Сподіваюся, ти прийдеш подивитися на моє тренування?

— Обов'язково прийду! Я взагалі...

Раптом дружня посмішка швидко злізла з мого обличчя, а слова застрягли в горлі, коли я почула: 

— Анохіна, досить ляси точити! Я тебе довго ще маю чекати?

Я різко повернула голову в бік тренерського містка. Біля бортика стояв Макар. Він склав руки на грудях і дивився на нас із неприхованим роздратуванням. Його погляд темнів з кожною секундою, перескакуючи з мене на Саймона і назад. 

— Вибач, Саймоне, — гарячково перепросила я, відчуваючи, як щоки починає пекти від сорому. — Це мій новий тренер. Він дуже суворий щодо таймінгу.

Саймон глянув на Макара, потім на мене й доброзичливо кивнув. На його обличчі не з'явилося жодної образи.

— Гей, все гаразд, я все розумію, — тихо промовив він. — Тренування все ж розписані чітко по годинах, не варто його дратувати. Слухай, Аньо... якщо ти не проти, може, прогуляємося ввечері після тренувань? З'їмо по брецелі, спокійно поговоримо?

Я зашарілася ще більше. Коротко кинула погляд на Макара, який уже зробив два кроки в наш бік, не зводячи з нас похмурого погляду. Серце прискорено забилося.

— Я... я тільки за! — відповіла я Саймону, повертаючи йому посмішку. — З радістю.

— Супер! Тоді домовилися, я напишу тобі в Інстаграм, коли звільнюся, — Саймон злегка торкнувся мого плеча. — Удачі на розминці.

— Дякую, тобі теж.

Я швидко зняла чохли, віддала їх Саймону, який люб'язно відніс їх до лавки, і ступила лезом на холодний лід. Ковзани звично прорізали білу поверхню, але атмосфера біля бортика була розпечена до межі.

— Набалакалася? — холодно запитав Макар замість привітання. — Чи, можливо, мені краще піти з арени, щоб не заважати? Можу збігати вам по каву.

— Макаре Володимировичу, це просто мій знайомий із США, — спокійно пояснила я, зупиняючись перед ним. — Ми не бачилися з минулого року.

— Мені байдуже, хто це, Анохіна, — перебив він, навіть не слухаючи моїх виправдань. — У тебе є сорок п'ять хвилин льодового часу. Кожна секунда коштує грошей і нашої праці. Ти вийшла сюди працювати, а не влаштовувати особисте життя і теревенити біля бортів.

Стрілець розгорнув свій планшет і різко постукав пальцем по екрану.

— Два кола розігріву. Потім одразу переходимо до каскаду. І щоб я більше не бачив цих дурних посмішок. Ти мене зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла я, розвертаючись на льоду.

Я відштовхнулася й поїхала вперед, відчуваючи, як його важкий погляд слідкує за кожним моїм рухом. 

Перше ж коло перетворилося на справжнє випробування: Макар вимагав максимальної швидкості, чіткості й не вибачав жодного похитування. Кожен мій стрибок супроводжувався його різкими зауваженнями через усю арену. Проте під цим суворим тренерським тиском я виразно відчувала дещо інше: його дике, приховане роздратування. Воно було  викликана зовсім не моєю технікою, а тією посмішкою, яку я кілька хвилин тому дарувала Саймону. І думка про те, що Стрілець лютує через звичайнісінькі ревнощі, додавала мені сили.