Розділ 12

Цей вечір здавався мені чимось абсолютно нереальним. Макар, суворий, недосяжний Макар, раптом трохи послабив лещата субординації. Він дав мені повну свободу втамувати мою давню, дитячу цікавість. Усередині мене ніби прокинулася той підліток, яка роками з захватом спостерігала за ним через екран телевізора. Я ставила запитання за запитанням, а Стрілець терпляче відповідав, залишаючи свою звичну суворість десь на задньому плані.

Непомітно для самих себе ми вийшли до місцевого ярмарку. Вулички сяяли гірляндами, у повітрі відчувався пряний аромат кориці, смажених горіхів та гарячої випічки. На дерев'яних прилавках містилися сотні кольорових дрібничок, сувенірів та місцевих смаколиків. У мене просто розбігалися очі.

— Макаре Володимировичу... а можна ми туди заглянемо? — запитала я, з надією глянувши на нього.

Стрілець здивовано підняв брову, ніби не очікував від мене такого прохання, але все ж кивнув:

— Та я ж не твій батько, Анохіна, щоб ти у мене дозволу питала. Йди куди хочеш.

Мені хотілося спробувати абсолютно все: гарячі баварські брецелі, щедро посипані великою сіллю, традиційні імбирні пряники з барвистою глазур'ю та смажені в цукрі мигдальні горішки. А ще так кортіло купити якийсь маленький сувенір на пам'ять про цей дивовижний вечір, наприклад, дерев'яну фігурку ковзаняра або різьблену сніжинку.

Проте щоразу, коли я тягнулася до чогось, у голові миттєво вмикався жорсткий калькулятор. Я починала подумки вираховувати калорії: “Ні, тут забагато вуглеводів, батько дізнається, не дасть мені спокою”. Потім автоматично перемикалася на фінанси. Тато з самого дитинства вбивав у мені будь-яку марнотратність, привчаючи заощаджувати на всьому. І хоча зараз я мала пристойні власні виплати від федерації та спонсорів, внутрішній бар'єр затискав мене в лещата. Я стояла перед ятками й вагалася, не наважуючись витратити й євро.

Макар помітив це миттєво. Він роздратовано закотив очі, важко зітхнув і підійшов ближче.

— Ти взагалі знаєш, що таке смак життя, Анохіна? — хмикнув він і, не чекаючи моєї відповіді, дістав гаманець.

Макар сам розплатився за великий пакунок ще гарячих мигдальних горішків і простягнув його мені. Далі пішов до іншого прилавка, вибрав якісь частування, зауважуючи, що це “на любителя”, і пропонував мені самій вирішити, чи варто воно того.

Далі стало тільки гірше. Я застрягла біля прилавку з сувенірами, вагаючись між двома керамічними магнітами із зображенням засніженого Оберстдорфа.

— Який краще? — спитала я у нього, тримаючи обидва в руках. — Цей із горами чи з ковзанами?

Макар навіть не став слухати мої роздуми. Він просто кивнув продавцю:

— Загорніть обидва, будь ласка. 

— Ні-ні, зачекайте! — спалахуючи від ніяковості, вигукнула я, намагаючись зупинити продавця. — Макаре Володимировичу, не треба. Мені жахливо ніяково. У мене є власні гроші, я можу сама собі це купити.

— Тримай свої кишенькові витрати при собі, — тренер знову закотив очі, спокійно забрав пакунок і сунув його мені в руки, поки я розгублено кліпала очима. А потім, ховаючи руки в кишені пальта, трохи нахилився до мене і з їдкою посмішкою запитав: — Чого ти так нервуєш? Твій хлопець не може дозволити собі заплатити за твої дрібнички, чи що? Бо виглядаєш так, ніби за тебе вперше платять.

Щоки миттєво обпекло гарячою хвилею. Я опустила очі, відчуваючи, як мені стає ніяково. Ніякого хлопця в мене ніколи не було, у моєму житті існував тільки лід, виснажливі тренування й тотальний контроль батька.

— Я з ним не через гроші! — огризнулася я, намагаючись повернути собі впевнений вигляд.

— Ого, — Макар награно підняв брови, а в його очах спалахнув небезпечний, провокативний азарт. — Не через гроші? А через що тоді, Анохіна?

Стрілець зробив повільний крок до мене, змушуючи мене відступити до дерев'яного бортика ятки.

— Може, твій хлопець просто такий красивий? Чи, може, бісівсько розумний, а?

Я заплуталася у власних думках. Намагаючись на ходу вигадати якусь інформацію про уявного хлопця, я почала гарячково описувати його риси:

— Він... ну, високий, суворий, постійно бурчить і вимагає ідеальності в усьому... і в нього такі... темно-карі очі...

Я замовкла, зрозумівши, що щойно випалила. Я описувала самого Макара. Прямо йому в очі.

Чоловік же тихесенько засміявся, а потім підійшов ще ближче, знущаючись з моєї безпорадності.

— Справді? — прошепотів він, нахилившись до мого вуха, поки довкола вирував ярмарок. — Високий, суворий і з карими очима? Яка дивовижна випадковість, Анохіна. Тільки от не бреши мені. Немає в тебе нікого. І ніколи не було.

Я стояла перед ним із палаючими щоками, а Макар лише задоволено посміхався, насолоджуючись своєю перемогою у цій маленькій грі.