Розділ 11 

Після заселення в готель я відправив Аню відпочивати. Вона була бліда, із темними колами під очима після ранкового рейсу, хоч і намагалася вдавати, що повна сил. Уперта дівчинка... Я чудово знав цей її вираз обличчя: Анохіна швидше впаде без тями на льоду, ніж зізнається, що виснажена.

Поки Аня відсипалася, я взяв на себе всю рутину. Владнав адміністративні питання з оргкомітетом, забрав наші акредитації, уточнив таймінг підгонки ковзанок і розклад наших тренувальних сесій на головній арені. Залишалося три дні до короткої програми – достатньо часу, щоб звикнути до тутешнього льоду.

У холі ковзанки я перекинувся кількома словами зі старими знайомими. Колишні суперники, які тепер, як і я, стояли по той бік бортика у строгих костюмах, розпитували про моє повернення. У їхніх поглядах читалася цікавість, змішана з недовірою. Усі знала, під чиїм контролем Анохіна тренувалася раніше, і всі чекали, що з цього вийде. 

Після обіду в порожньому ресторанчику при готелі я сидів наодинці за кутовим столиком, повільно допиваючи свою каву. У голові була далеко не тренерська робота.

Я спіймав себе на тому, що постійно перекручую в пам'яті момент у літаку. Те, як пальці Ані, холодні, дрібно тремтячі, вчепилися в підлокітник під час турбулентності. Те, як вона затамувала подих, коли моя долоня накрила її руку. Анохіна могла скільки завгодно тримати обличчя, розмовляти зі мною холодно та вдавати, що її не обходить моя присутність. Але Аніні реакції, коли я опинявся занадто близько, здавали її з потрохами.

Мені потрібно було витягнути Аню на п'єдестал, вберегти від тиску батька й не дати їй зламатися. Але щоразу, коли я бачив цей затятий погляд підліткової закоханості, яку вона так кумедно й безрезультатно намагалася сховати, мій власний самоконтроль давав тріщину.

Сплативши рахунок, я підвівся зі столу. Сидіти в номері й просто спати, мені було не цікаво. Тому я піднявся на Анін поверх і зупинився перед дверима з номером 304, двічі в них постукавши.

За дверима почулася якась метушня, а за мить вони прочинилися. Аня стояла на порозі в об'ємному сірому худі, з розпущеним, трохи розпатланим після сну волоссям. Вона кліпала очима, здивовано дивлячись на мене.

— Макаре Володимировичу? Щось сталося? Розклад змінили?

— Нічого не змінили, Анохіна, заспокойся, — я сперся плечем на одвірок, навмисно розглядаючи її з голови до ніг. — Ти вже три години давиш подушку. Досить спати. Збирайся.

Дівчина розгублено поправила пасмо біля скроні.

— Куди?

— На прогулянку. Оберстдорф – це не тільки готель і арена. Ти тут вперше, побачиш місто, а ще провітриш голову перед завтрашнім виходом на лід. Замикатися в номері й накручувати себе – найгірше, що ти можеш зараз зробити.

— Але ви казали, що головне – це режим... — спробувала заперечити вона, хоча в її очах вже спалахнула цікавість.

— Я сам вирішую, який у тебе сьогодні режим, — я відштовхнувся від одвірка й відступив на крок у коридор. — Даю тобі п'ятнадцять хвилин. Вдягайся тепліше, тут в горах ввечері прохолодно. Я чекаю внизу.

***

Аня вклалася рівно в п’ятнадцять хвилин. Коли двері ліфта дзенькнули, вона вийшла в хол у теплій куртці, об'ємному шарфі й з абсолютно дитячою, щирою посмішкою.

У очах Ані палала така неприхована радість від цієї раптової свободи, що я на мить підвис, не знаючи, як реагувати. З одного боку, бачити її такою розслабленою, без звичного напруження в плечах і страху зробити помилку, було бісівсько приємно. Але з іншого... це було недопустимо. Тренер не повинен ставати джерелом такої радості. Це розмивало межі.

Тому я змусив себе згасити будь-які емоції на обличчі й просто кивнув на двері.

— Пішли, Анохіна. І шарф затягни щільніше, щоб не простудитися. 

На ковзанці під час тренувань я жорстко придушував будь-які спроби Ані розганяти теревені. Але зараз, опинившись поза межами арени, моя підопічна вирішила відігратися за всі тижні нашої мовчазної праці.

— А ви скільки разів тут були? — запитала вона, крокуючи поруч і розглядаючи пряникові німецькі будиночки. — Це ж тут ви в сімнадцять років уперше стрибнули четверний каскад на міжнародних змаганнях?

Я здивовано глянув на неї зверху вниз.

— Ти що, всю мою статистику з Вікіпедії напам'ять вивчила?

— Не з Вікіпедії, — Аня трохи зніяковіла, але швидко повернула собі сміливий погляд. — Я просто дивилася ваші старі виступи. Які у вас тут були бали за коротку?

— 94.6. На той час це був майже рекорд турніру.

— Нічого собі… А критика була? Чи судді одразу поставили високі компоненти?

Зазвичай такі розмови мене дратували. Я не любив порпатися в тому, що залишилося в минулому. Але зараз, слухаючи швидкі, захоплені запитання, я зловив себе на думці, що мені... справді цікаво відповідати. Аня запитувала не про медалі чи славу, а про відчуття льоду, про світло софітів і про те, як подолати мандраж перед виходом.

Чи то в Німеччині було якесь особливе повітря, чи то я просто втомився від нескінченної субординації, але в якийсь момент я непомітно для самого себе зняв маску суворого тренера. Я дозволив собі побути з Анею нарівні. Не легендою великого спорту і не деспотом із свистком, а просто людиною, яка пройшла той самий шлях.