Розділ 10

Останнє тренування зробило в моїй голові повний хаос. Наступні кілька днів я тільки й робила, що прокручувала в пам'яті наше спільне з Макаром катання: його гарячу долоню на моїй талії, небезпечну близькість, погляди та цю шалену хімію, від якої перехоплювало подих. Для мене, абсолютно недосвідченої у справжніх почуттях, усе це здавалося чимось нереальним. Мій юнацький краш опинився так близько і водночас залишався так далеко.

Я не могла думати ні про що інше, окрім того, як Макар нависав наді мною біля борта.

Проте сам Стрілець ці дні поводився так, ніби нічого не сталося. Він знову тримав дистанцію, ніяк не коментував той дивний епізод і вимагав лише техніки. Я вже вирішила, що наші тренування повертаються у звичне, рутинне русло.

Але Макар умів дивувати. Я саме докручувала суглоби на килимку біля ковзанки, коли двері холу відчинилися. 

— Анохіна, залишай свою розминку, є розмова, — гукнув він, зупиняючись поруч.

Я підхопилася з килимка, поправляючи вологе від поту волосся.

— Щось сталося? Перекатка програми?

— Краще, — Макар склав руки на грудях, і в його очах спалахнув азартний вогник. — Я щойно закрив питання з нашою заявкою. За два тижні ми летимо в Німеччину. На Nebelhorn Trophy в Оберстдорф.

Я так і застигла з піднятими руками, забувши, як дихати.

— Що? Оберстдорф? Але це ж Челленджер...

— Саме так. Міжнародний старт, — підтвердив він. — Прокатаємо обоє нові номери під реальними софітами. Подивимося на реакцію суддів, заберемо перші базові оцінки й перевіримо, як ти тримаєшся на чужій арені.

— Макаре Володимировичу, два тижні! — у паніці вигукнула я, роблячи крок до нього. — Це ж катастрофічно мало! Ми ще каскад наприкінці довільної не довели до ідеалу. А викатка? А елементи? Я ж не встигну!

Макар підійшов ближче, змушуючи мене знову закинути голову. На його обличчі не було й тіні сумніву.

— Ти встигнеш, Анохіна. Тому що я так сказав, — упевнено відрізав він. — За два тижні ти залишиш на цій арені всі свої сумніви. 

— Але... — спробувала заперечити я, відчуваючи, як серце знову прискорює ритм від його близького голосу.

— Жодних “але”, — перебив Мкар, і в його погляді знову прослизнуло те знайоме, небезпечне тепло. — Збирай речі й готуй нерви. Нам треба показати всім, хто тут майбутня чемпіонка.

***

Наступні два тижні пролетіли не просто швидко, вони згоріли у шаленому, божевільному темпі, де дні змішалися в один суцільний калейдоскоп. Я навіть не помітила, як промайнув цей час. Мій розклад звузився до кількох дієслів: тренуватися, спати, їсти й знову тренуватися.

Ми з Макаром витискали з кожної години максимум. Багаторазові повтори довільної програми, нескінченна робота над хореографією, шліфування найменших деталей. Паралельно з цим панувала повна плутанина поза ковзанкою: термінові примірки нового вбрання для короткої та довільної програм, а також нескінченна метушня з документами.

Тиск зростав щодня. Наші тренування більше не були приватними. У залі регулярно з'являлися представники федерації фігурного катання разом із батьком. Вони сиділи на трибунах із поважними виразами облич, обговорювали кожен мій стрибок і шепотілися за спиною. Батько не зводив із мене свого  важкого погляду, вираховуючи кожну помилку.

Ніхто не хотів ризикувати. Nebelhorn Trophy в Німеччині – турнір серії Челленджер, офіційних міжнародних змагань високого рівня, які проходять восени перед основними гран-прі та чемпіонатами. Для нас це був критично важливий етап: тут ми мали вперше показати суддям нові програми, отримати перші технічні оцінки та вибороти базовий рейтинг. 

Увесь цей час Макар поводився як професіонал. Жодного натяку на щось більше, жодного зайвого погляду чи двозначної фрази. Все те, що сталося на тому пам’ятному тренуванні: його гарячі долоні, небезпечна близькість, провокації, ніби розчинилося в спогадах. Між нами була тільки робота. Макар вимагав від мене ідеального виконання кожного елемента, вказував на помилки й не давав жодного послаблення. Я навіть почала переконувати себе, що той вечір мені просто здався, і всі мої юнацькі почуття – лише дурна вигадка.

Але це самозаспокоєння тривало рівно доти, доки ми не опинилися разом у літаку. Шум турбін, тихий гул пасажирів у салоні та тьмяне світло над головою. Наш рейс до Мюнхена вилітав рано-вранці. 

Я сиділа біля вікна, стискаючи в руках навушники. Макар зайняв крісло поруч. Його довгі ноги ледве поміщалися у вузькому просторі між сидіннями, а плече майже торкалося мого. За два тижні виснажливої праці ми вперше опинилися в абсолютному спокої, де не потрібно було бігти на лід або слухати вказівки.

— Страшно, Анохіна? — раптом тихо запитав Макар, не повертаючи голови. 

Я здригнулася від несподіванки й міцніше стиснула навушники.

— Ні. Просто втомилася.

— Не бреши хоча б собі, — він нарешті повернувся до мене. У пітьмі салону його очі здавалися майже чорними, а знайома посмішка знову торкнулася вуст. — У тебе пальці тремтять.

Я швидко сховала руки в кишені худі, відчуваючи, як щоки починають пекти.

— Це від кави.