Розділ 7

Я сиділа перед дзеркалом у роздягальні, тремтячими пальцями затягуючи шнурки на лівому ковзані. На тренування я збиралася з таким острахом, якого не відчувала навіть перед найвідповідальнішими стартами. Всі мої думки були зайняті лише одним: моїм тренером. Його слова, сказані вчора біля під'їзду, міцно засіли в моїй голові.

“Бо найгірше і найдурніше, що ти зараз можеш зробити для своєї кар'єри, Анохіна, – це закохатися в мене…”

Я раз за разом прокручувала цю фразу, і щоки щоразу зрадницьки палахкотіли від сорому й образи. Звідки в ньому стільки самовпевненості? Звідки цей цинізм? Як він може таке мені казати?

Та найстрашнішим було те, що Стрілець мав рацію. Справа була в тому, що Макар подобався мені вже дуже давно. Він був моїм підлітковим крашем, тією далекою, недосяжною зіркою з екрана телевізора, на яку я, чотирнадцятирічна дівчинка, дивилася з повним захватом. Тоді я збирала вирізки з газет із його інтерв'ю і знала напам'ять кожну секунду його олімпійської довільної програми.

Зараз той хлопець із телеекрана змужнів, став ширшим у плечах, серйознішим. За цей місяць, що Макар тренував мене, я встигла до нього звикнути. Звикнути до його кроків біля бортика, до його низького голосу, який відлунював під куполом арени, до його терпкого парфуму та глибокого погляду. І хоча наша комунікація весь цей час була суворою, різкою та виключно формальною, я все одно ловила кожен його рух.

А тепер він розкусив мене. Або просто зробив попереджувальний постріл, щоб захистити свою роботу перед федерацією.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Я абсолютно не знала, як поводитися далі. Дивитися Макару в очі після вчорашнього здавалося вище моїх сил. Залишався єдиний вихід, який завжди рятував мене від болю: сховати всі емоції якомога глибше і просто закритися від нього. Ніяких зайвих поглядів, ніяких розмов не про спорт, ніякого захвату. Тільки лід та тренування.

Я натягнула на ковзани пластикові чохли, різко підвелася з лавки й штовхнула двері роздягальні.

Коли я підійшла до бортика, Макар уже стояв там. Він перевіряв щось у планшеті й, почувши мої кроки, підняв голову. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, вивчаюче, з легкою прихованою іронією, ніби він чекав, що я зараз знову почервонію чи почну виправдовуватися, як вчора.

Але я випередила його. Я зафіксувала погляд десь у районі підборіддя Макара, обличчя зробила абсолютно кам'яним, а голос невимушеним.

— Доброго дня, Макаре Володимировичу. Я готова до роботи. Які завдання на сьогодні?

Тренер ледь помітно примружився, зчитуючи мою раптову переміну, але нічого не сказав. Лише мовчки кивнув на лід, приймаючи мої нові правила гри.

***

Сьогодні Анохіна літала по арені. Було помітно, що нормальна вечеря й відсутність ранкового пресингу вдома повернули її тілу колишню силу та легкість. Стрибки виходили високими, з чіткою віссю, а каскади вона приземляла м'яко, на хід назад-назовні, практично без зусиль. Я внутрішньо відзначав, що вперше за цей місяць задоволений тренуванням на всі сто відсотків.

А ще, здавалося, вона надто буквально прислухалася до моєї вчорашньої поради біля під'їзду.

Я більше не ловив на собі чужих захоплених поглядів. Жодних збентежених посмішок, жодного рум'янцю чи наївного підліткового обожнювання в очах. Здавалося, Аня справді не на жарт на мене образилася, або просто вирішила захиститися. 

Я роздавав вказівки щодо програми, а вона мовчки їх виконувала, лише коротко киваючи у відповідь. Навіть коли я щиро хвалив за ідеальний триксель, її обличчя залишалося кам'яним. Анохіна просто розверталася і заходила на наступне коло.

Коли Аня завмерла у фінальній позі довільної програми, важко дихаючи, я мимоволі задивився на неї. Вона була красивою дівчинкою. Справді красивою. Ніжне обличчя, величезні виразні очі і ця неймовірно витончена, крихка фігура справжньої фігуристки. До того ж Аня була дуже вихованою, слухняною та шалено талановитою – рідкісне поєднання для сучасного спорту, де кожен другий юніор вважає себе зіркою.

Я смикнув головою, змушуючи себе відвести погляд, і міцно стиснув пластиковий бортик ковзанки.

Припини це, Стрілець, — жорстко наказав я сам собі.

Я розумів, що не маю права навіть допускати подібних зайвих думок про неї. Жодних оцінюючих поглядів, жодних натяків. Анохіна – моя підопічна. Їй всього вісімнадцять, мені довірила її кар'єру, я її тренер. Будь-які особисті стосунки в такій ситуації – це повне порушення професійної етики. Але навіть якщо відкинути моральний бік, на кону стояла занадто велика ціна. Олімпійські ігри в Мілані були всього за п’ять місяців. Олімп не прощає драм, розбитих сердець та любовних трикутників на арені. Якщо ми втратимо фокус хоча б на тиждень через підліткові образи чи мої власні слабкості, ми програємо все, до чого йшли роками.

— На сьогодні все, Анохіна. Прокат був хорошим. Завтра о дев'ятій чекаю на хореографії. Помилки в кроках розберемо вже там. Зараз вільна.

Аня кивнула, не дивлячись мені в очі, ковзнула до виходу з льоду й швидко пішла в напрямку роздягальні, залишаючи мене один на один зі своїми думками.