Розділ 5 

Я сиділа на м’якому диванчику в кав’ярні навпроти Макара й відчувала себе неймовірно ніяково. Спочатку я ганебно знепритомніла прямо посеред арени, потім влаштувала істерику в тренерській, розплакавшись на грудях у власного тренера, а тепер ми сиділи тут, у абсолютно невимушеній атмосфері.

Макар наполіг на тому, що мені потрібно поїсти, і чхав він на всі мої слабкі заперечення про калорії, режим та зайву вагу. Він просто привів мене сюди, зробив замовлення і поставив перед фактом.

Зараз я з шаленим апетитом їла пасту болоньєзе, гарячу, з м'ясним соусом та сиром. Організм, який місяцями тримали на голодному пайку, жадібно приймав кожну калорію, і мені було вже байдуже, що скажуть ваги.

Макар неспішно пив свою каву, спостерігаючи за мною. Коли я відклала виделку, щоб зробити ковток води, він заговорив:

— Я хочу познайомитися з твоїм батьком, Аню. Найближчим часом.

Я ледь не вдавилася водою.

— Навіщо?

— Потрібно серйозно поговорити про твої успіхи, план підготовки й, головне, про цю тему з твоїм харчуванням, — спокійно відповів він. — Це ненормально, що чинна чемпіонка країни непритомніє під час тренувань від голодного виснаження. З таким підходом ми до Мілана не доїдемо, ми загнемося ще на етапі зборів.

Я важко зітхнула, опустивши плечі. Сама думка про цю зустріч викликала в мене внутрішнє тремтіння. 

— Мій тато дуже суворий, Макаре Володимировичу. Його не так легко переконати в чомусь, що стосується моєї форми. Він упевнений, що будь-яке послаблення – це прояв ліні.

— Я твій тренер, — Макар поставив чашку на стіл і знову подивився на мене. — І мені видніше, яке навантаження може витримати твою тіло, а яке його вбиває. Все ж таки я не перший день у великому спорті й знаю цю систему зсередини.

— Я знаю, — тихо відповіла і збентежено опустила погляд у свою тарілку, крутячи виделку в пальцях. Щоки знову почали зрадницьки палахкотіти. — Насправді... я з юності спостерігала за вашими прокатами та успіхами. Коли мені було чотирнадцять, я переглядала ваш олімпійський виступ десятки разів. Тоді я б ні за що в житті не повірила, що колись Макар Стрілець стане моїм особистим тренером.

На кілька секунд між нами повисла тиша. Я подумки вилаяла себе за надмірну відвертість, боячись, що Макар знову їдко підстібне мене. Але помилилася.

— Мені приємно це чути, Анохіна, — нарешті відповів тренер.

Я несміливо підняла очі й все ж таки помітила, як куточок його губ ледь помітно смикнувся вгору. Це була мінімальна, майже прихована посмішка, але вона абсолютно змінила його суворе обличчя, зробивши трохи теплішим.

Відколи Стрілець почав мене тренувати, це був перший раз, коли ми говорили як звичайні люди. І десь глибоко всередині мене вперше за довгий час з'явилося слабке відчуття безпеки.

***

Я розумів, що сьогодні вже ніякого тренування не буде. Анохіна хоч і виглядала краще, але гнати її назад на лід я не збирався. Організму потрібен був час, щоб просто засвоїти їжу, а її м'язам відпочити після двох жорстких падінь.

Допивши каву, я підвівся й дістав ключі від машини.

— Збирайся. Я відвезу тебе додому, — сказав я, кивнувши на вихід.

— Не треба, Макаре Володимировичу, я сама доїду, — тут же спробувала відмовитися Аня, знову вмикаючи свою звичну незалежність. — Тут кілька зупинок на метро, я спокійно...

— Анохіна, не дратуй мене, — перебив я її.

Я забрав її важку спортивну сумку зі стільця, перекинув ремінь через плече й попрямував до каси, залишаючи їй єдиний варіант – йти слідом за мною. На стоянці я зняв сигналізацію зі свого чорного кросовера, кинув її речі на заднє сидіння й відчинив передні пасажирські двері. Анохіна мовчки сіла, пристебнулася й втупилася в лобове скло.

Їхали ми в повній тиші. Я тримав руки на кермі, концентруючись на дорозі, але раз за разом периферійним зором ловив на собі її погляди. Аня дивилася з цікавістю, але варто було мені хоча б на секунду повернути голову в її бік, як вона тут же збентежено відверталася до вікна, розглядаючи міські пейзажі.

За пів години ми припаркувалися біля її багатоповерхівки в спальному районі. Я заглушив двигун і повернувся до неї.

— Нагадую ще раз, що я чекаю на зустріч із твоїм батьком. Бажано якомога швидше. Передай йому мої слова.

Аня затихла, її пальці міцно стиснули ремінь безпеки. А потім вона невпевнено кивнула.

— Добре. Я організую її. Поговорю з ним сьогодні ввечері.

Анохіна потягнулася до ручки дверей, але на мить завагалася. Повернулася до мене, зазирнула прямо в очі й тихо промовила:

— Дякую вам... за турботу. І за те, що не дали впасти.

Не чекаючи на мою відповідь, Аня швидко вийшла з машини, забрала з заднього сидіння сумку й побігла до під'їзду. Я проводжав її поглядом, доки за нею не зачинилися важкі залізні двері, і зловив себе на думці, що цей олімпійський сезон буде набагато складнішим, ніж я собі уявляв.