Розділ 4

— Аню! Анохіна! — її голова безсило відкинулася назад і це мене налякало. Тому підхопивши дівчину на руки, я побіг з нею до медпункту, мало не зносячи двері на своєму шляху. 

— На кушетку постав її, — чергова лікарка, літня жінка в синьому халаті, миттєво підхопилася зі свого місця.

Я акуратно опустив Аню на клейончасту поверхню, куди мені показали.

— Що з нею? Вдарилася? Струс? — засипала питаннями медичка, уже витягаючи щось із шафки.

— Знепритомніла прямо під час прокату, — важко видихнув я, витираючи піт із чола. Руки досі дрібно тремтіли від адреналіну. — Головою не вдарилася, я встиг зловити. 

Лікарка миттєво піднесла до носа Ані ватку, рясно змочену нашатирним спиртом. Різкий запах заповнив кабінет. Аня сіпнулася, її брови болісно зламалися, і вона повільно розплющила очі. Погляд був каламутним, блукаючим, вона явно не одразу зрозуміла, де перебуває.

Я весь цей час стояв поруч, не зводячи з неї занепокоєного погляду. Серце досі калатало у грудях. Мені здавалося, що я контролюю все на цій ковзанці, але вигляд цієї змученої дівчини на кушетці вибив у мене ґрунт з-під ніг.

Лікарка тим часом уже закріплювала на її передпліччі манжету тонометра. Поки прилад качав повітря, вона пильно дивилася на Аню.

— Так, тиск 80 на 50. Пульс зашкалює. Дівчино, ну-бо розплющуй очі повноцінно. Як у тебе з харчуванням? Що ти їла останнім часом?

Аня відвернула голову до стіни й промовчала, сильніше стиснувши губи.

Мене це мовчання миттєво завело. Я зробив крок уперед, нависаючи над кушеткою. 

— Анохіна, відповідай лікарю. Ти що сьогодні вранці їла?

— Їла... Але мало. Мені потрібно худнути. Вагу скидати… потрібно.

— Що?! — я мало не закричав. — Хто тобі це сказав? Я твій тренер, Анохіна! Я не давав тобі жодних вказівок худнути. Ти ледь ноги тягаєш по льоду, які, в біса, дієти?!

Аня різко зажмурилася, і по її блідих щоках покотилися сльози. Вона стиснула пальцями край кушетки, ховаючи обличчя. І в цей момент виглядала такою беззахисною, що мені самому стало тошно від власного крику.

— А ну цить! — раптом гаркнула на мене лікарка, розвертаючись усім корпусом. Вона буквально виставила долоні вперед, загороджуючи від мене фігуристку. — Ви що собі дозволяєте, тренере? У дівчини виснаження, а ви тут волаєте як божевільний. Вийдіть геть із кабінету!

— Я маю знати... — спробував заперечити я, але жінка була непохитною.

— Я сказала, за двері! — відрізала вона, вказуючи на вихід. — Без вас проведу всі огляди. Ви тільки заважаєте й тиск їй підіймаєте своїм криком. Чекайте в коридорі.

Я подивився на Аню, вона лежала закривши обличчя руками. Потім перевів погляд на сувору лікарку. Сперечатися не було сенсу. Я мовчки розвернувся і вийшов у коридор.

Щоб просто так не стояти під дверима, я рушив до роздягальні. Аня так і залишилася в ковзанах. Їй що буде незручно в них іти, що леза можуть зіпсуватися. Тому я знайшов її шафку, витягнув звідти звичайні м'які кросівки й повернувся назад.

Нарешті двері кабінету відчинилися, і Аня повільно вийшла. На щоках уже з'явився слабкий рум'янець після нашатирю та глюкози, яку їй, скоріш за все, вкололи, але дівчина все одно виглядала кепсько: плечі опущені, погляд згаслий і порожній.

— Як ти? — запитав я, підходячи ближче.

— Нормально, — тихо відповіла вона, навіть не дивившись на мене. — Голова вже не паморочиться.

Я нічого не сказав. Просто опустився перед Анохіною на одне коліно, поклав поруч кросівки й протягнув руки до шнурків її ковзанів.

— Я сама, — миттєво заговорила Аня, роблячи спробу відсахнутися. — Макаре Володимировичу, не треба, я сама...

— Стій рівно і не смикайся, Анохіна, — перебив я її. — Обіпрись на моє плече, якщо не хочеш знову полетіти на підлогу. 

Аня завагалася, але після секундної паузи її долоня несміливо лягла мені на плече. Мої пальці швидко й впевнено розв’язували жорсткі вузли шнурівки, звільняючи затерплі щиколотки. Я обережно зняв з її ніг важкі ковзани, взув її в кросівки й підвівся, забравши леза в ліву руку.

— Ходімо до тренерської, — скомандував я. — Тобі треба посидіти в теплі. І нам потрібно поговорити.

Вона не сперечалася. Мовчки пішла слідом за мною. Я зачинив двері, кинув ковзани на стіл і повернувся до дівчини. Аня присіла на краєчок дивана, обхопивши себе руками за плечі, наче їй було дуже холодно.

— А тепер розповідай, — сказав я, присідаючи на стілець навпроти неї. — Що це за марення про схуднення? У тебе дефіцит ваги, це видно неозброєним оком. Ти падаєш посеред прокату від виснаження, Анохіна. Ти розумієш, що це вже не спорт, це самогубство?

І тут її прорвало. Аня різко підняла на мене очі, і в них разом зі сльозами спалахнув такий відчай, від якого мені самому забракло повітря.

— А що мені робити?! — закричала вона, і її голос зірвався на відчайдушний плач. — Що мені, в біса, робити, коли батько щоранку заглядає в мою тарілку й каже, що я знову набрала? Що я важка в повітрі, що я ганьблю його і країну. Я з дитинства не знаю, що таке нормально їсти! Я ненавиджу себе за кожен з'їдений шматок, мене нудить від однієї думки про їжу…