Розділ 3

Анохіна відкотилася до протилежного борту й зайшла на чергове коло доріжки кроків. Вона рухалася швидко, але я бачив, як важко їй давався кожен поштовх. Тіло дівчини було затиснутим, плечі напруженими, а в очах, коли вона пролітала повз мене, читалася образа.

Я прокрутив у голові нашу розмову десятихвилинної давності. Звісно, я перегнув палицю. Аня запізнилася через затор, прибігла задихана, змокріла, а я замість того, щоб дати їй перевести подих, вилив на неї цебро цинізму. Я розумів, що говорив з нею надто жорстко. Розумів, що з педагогічної точки зору це неправильно й може просто зламати її.

Але, чорт забирай, мене тренували саме так. У нашому світі ніколи не було місця для ніжності чи виправдань.

Я мимоволі торкнувся пальцями бортика, і думки повернули мене на десять років назад. Мені тоді було сімнадцять, майже як Ані зараз. Стокгольм. Чемпіонат Європи. Мій перший серйозний дорослий подіум. Я щоправда виклався на повну, вигриз те срібло зубами, чисто відкатавши і коротку, і довільну програми. Коли на табло з'явилися оцінки, які гарантували мені другу сходинку, я був на сьомому небі від щастя. Мені здавалося, що я здійснив подвиг.

Я вийшов з майданчику, важко дихаючи, з щасливою посмішкою на обличчі, чекаючи хоча б на просте “молодець” від свого тренера, Валерія Дмитровича.

Він зустрів мене біля виходу. Не обійняв, не потиснув руку. Навіть не посміхнувся. Валерій Дмитрович просто взяв мої чохли від ковзанів, кинув їх мені під ноги й сухо сказав: 

— Чому не зробив каскад із потрійним тулупом у другій половині? Злякався? Ти міг краще, Макаре. Ти міг отримати золото сьогодні, а не допрацював. Срібло – це медаль для тих, хто згоден бути другим. Завтра о шостій ранку чекаю на тренуванні. Будемо перевчати захід на аксель.

Тоді мені хотілося кричати від несправедливості, закинути ковзани в найближчий смітник і ніколи більше не повертатися на арену. Але наступного ранку о п'ятій сорок п'ять я вже стояв біля бортика, розтираючи затерплі від холоду пальці.

Валерій Дмитрович ніколи не давав мені послаблень. Жодних виправдань, жодного жалю, жодних “я втомився” чи “у мене болить”. Завдяки цій залізній, часом садистській дисципліні я став тим, ким став. Я став легендою, чиє ім'я досі пам'ятають трибуни. Лід не прощає слабкості, він приймає лише тих, хто готовий виходити за межі людських можливостей.

Я знову перевів погляд на Аню. Вона заходила на потрійний лутц. Її рухи були красивими, витонченими, але в них бракувало тієї самої спортивної злості, яка відрізняє просто хороших фігуристок від олімпійських чемпіонок.

Ані теж не буде спуску. Якщо я почну її жаліти, витирати їй сльози й кивати на дорожні затори чи погане самопочуття, ми програємо ще до того, як літак приземлиться в Мілані. Олімпійські Ігри – це м’ясорубка. І моя робота як тренера – зробити її бронебійною. 

— Анохіна! — крикнув я, плеснувши долонею по бортику, від чого звук луною розлетівся порожнім залом. — Швидкість на заході низька! Ще одне коло доріжки, і жвавіше.

***

Ноги наливалися свинцем, а кожен вдих віддавав у грудях болем. Я ковзала по колу, намагаючись тримати спину рівно, але м'язи вже просто відмовлялися слухатися.

Макар стояв біля бортика, не зводячи з мене свого прискіпливого погляду. Його голос наздоганяв мене в кожному кутку ковзанки.

— Непогано, Анохіна. Обертання було чистим. Але знову завалюєш корпус на виїзді. Контролюй опорну ногу! — його вигуки відбивалися від стін порожньої арени. — Доріжка кроків – добре, реберність тримаєш. А тепер знову вільна нога! Чому вона бовтається?

Він то хвалив, то одразу ж бив під дих критикою. Я внутрішньо оцінювала свій сьогоднішній прокат на тверду вісімку з десяти, зважаючи на те, що я була напівголодна, збита з пантелику ранковим скандалом із батьком і жахливо втомлена. Але для Стрільця, судячи з його напруженого обличчя, це була в найкращому разі слабка п'ятірка. Його стандарти були десь на межі людських можливостей.

Цей його зневажливий тон і нескінченні зауваження зачепили мене за живе. 

— Я тобі доведу, — злостиво подумала я, заходячи на чергове коло розгону. — Я покажу тобі, що можу тримати цю довбану вісь.

Я вирішила піти на потрійний аксель знову. Без команди Макара. Просто щоб закрити йому рота чистим, ідеальним приземленням.

Швидкість наростала. Перед очима все злегка попливло, але я проігнорувала цей сигнал. Поштовх, тіло злетіло в повітря, закрутилося в стрімкому вихорі. Три з половиною оберти. Якимось дивом я втримала рівновагу і приземлилася на праву ногу. Виїзд був брудним, мене хитнуло, але я не впала.

Я зупинилася посеред льоду, важко спираючись руками на коліна. У голові раптом почало сильно пульсувати. Простір ковзанки навколо мене хитнувся.

— Анохіна? — почула я голос Макара. Цього разу в ньому не було звичної жорсткості. — Аню, ти мене чуєш?

Я спробувала підвести голову й відповісти, що все гаразд, але звуки застрягли в горлі. Я була в якійсь дивній прострації. Окреслення бортика, трибун і самого Макара почали розпливатися, перетворюючись на суцільні сірі плями. Перед очима стрімко темніло.

— Аню! — донісся до мене його різкий, наляканий крик.

Я відчула, як мої коліна просто підгинаються. Тіло втратило будь-яку опору, і я почала падати назад, абсолютно безпорадна перед силою тяжіння. Очі заплющилися. Я вже приготувалася до удару потилицею об крижану поверхню. Але удару не відбулося…