Розділ 2

На тарілці лежало два сирника, злегка вкриті нежирною сметаною. Я не торкалася їх, намагаючись переконати себе, що сита. Насправді шлунок стискався від голодного спазму. Сніданок у моєму житті давно перетворився не на джерело енергії, а на щоденне випробування совісті.

Важкі кроки батька в коридорі змусили мене мимоволі напружитися. Коли він зайшов до кухні, навіть не дивлячись на нього, я відчула, як спина сама собою випрямилася. Батько зупинився біля чайника, кинув швидкий, оцінюючий погляд на мій стіл і нахмурився.

— Аню, ти знову налягаєш на вуглеводи? — у голосі відчувалося невдоволення. — Тобі Віктор Васильович чітко сказав: ти важка в повітрі. Треба відкоригувати харчування.

— Це сир із нульовою жирністю, тату, — тихо відповіла я, не підіймаючи очей від тарілки. — І там лише чайна ложка сметани. Мені потрібні сили на тренування. 

— Твоє тіло змінюється. Ти округлилася в стегнах. Якщо зараз не взяти під контроль кожен шматок, який ти кладеш до рота, через місяць ти просто не зможеш відірватися від льоду. Жодних вуглеводів до вечора. Прибери сметану. І сирники залиш.

Я мовчки поклала виделку. Сперечатися не було сил. Ця розмова повторювалася в нашому домі сотні, а може й тисячі разів. 

Моє дитинство пройшло під тотальним контролем. Поки мої однолітки купували в шкільних буфетах булочки та шоколадки, я носила в рюкзаку пластикові лоточки з відвареною курячою грудкою без солі та селерою. У мене хронічний розлад харчової поведінки, який пустив коріння так глибоко, що я вже не пам’ятала, як це їсти без почуття провини.

Кожен зрив закінчувався двома пальцями в горлі у ванній кімнаті під шум води та сльозами безсилля. Лікарі на останньому консиліумі у спортивному диспансері прямим текстом казали батькам: дівчинка росте, організм формується, це природний біологічний процес. Через постійний дефіцит жирів і колосальні навантаження у мене досі не було критичних днів, у свої вісімнадцять я мала гормональний фон тринадцятирічної дитини. Низка хронічних проблем із суглобами та шлунком уже вишикувалися в довгу медичну карту.

Але для мого батька всі ці медичні висновки були лише “відмовками слабких”.

— Аню, ти їдеш на Олімпійські ігри. Ти не можеш зганьбитися. 

Я відставила тарілку вбік, так і не доївши свій нещасний сирник. Апетит зник остаточно, поступившись місцем знайомому болю в шлунку.

— Знаю, — я піднялася з-за столу й мовчки пішла до своєї кімнати, щоб зібратися на ковзанку. Батько навіть не повернувся в мій бік.

Це була його мрія, не моя. У чотири роки він уперше привів мене на ковзанку, бо сам колись марив великим спортом, але завадили обставини. Мати повністю його підтримала, швидко зрозумівши, що з мене можна зліпити чемпіонку. І вони ліпили. Старанно, жорстко, не зважаючи на моє дитяче “не хочу” чи “мені боляче”.

Ось так я і втратила дитинство. Поки мої однолітки гуляли в парках, мали першу закоханість і ділилися секретами, моє життя складалося з нескінченного кола: підйом о шостій ранку, перша льодова розминка, хореографія, загальна фізична підготовка, коротка перерва на дистанційні уроки й сон без сновидінь від повної знемоги. У мене ніколи не було друзів, у спортивній школі панувала така конкуренція, що будь-яка “подруга” за спиною мріяла, аби ти розтягнула зв'язки перед стартом.

Ціна за звання чемпіонки країни виявилася занадто високою. Я отримала визнання, красиві медалі на полиці й статус головної надії збірної, а натомість віддала власне здоров'я, нормальне підліткове життя і тепло у стосунках із батьками, які бачили в мені лише інвестицію в олімпійське золото.

Я витягнула з шафи спортивну сумку, кинула туди термобілизну, вовняні шкарпетки й чохли для ковзанів. Руки трохи тремтіли від голоду й слабкості, але я зціпила зуби. На мене чекав Макар Стрілець. І якщо я дам йому бодай один привід подумати, що я слабка, він розірве мене прямо на льодовій арені.

***

Мій погляд метався між запітнілим вікном, за яким стояв затор, і екраном телефону. Дев’ята нуль п’ять. Дев’ята десять. Дев’ята п’ятнадцять.

Серце калатало десь у горлі від усвідомлення того, що на мене чекає. Макар Стрілець не був схожий на людину, яка спокійно вислухає виправдання про заблоковані дороги чи проблеми з громадським транспортом.

Я вискочила з дверей на першій же зупинці, навіть не чекаючи, поки затор розсмокчеться, і просто побігла. Спортивна сумка боляче била по стегну на кожному кроці, холодне повітря обпікало легені, а порожній шлунок, який зранку так і не отримав нормального сніданку, відгукнувся різким спазмом.

До холу льодової арени я залетіла о дев’ятій тридцять. На ходу стягуючи куртку, я забігла в роздягальню, за лічені хвилини натягнула термокостюм, зашнурувала ковзани й, ледь дихаючи від швидкого бігу, вискочила до бортика ковзанки.

Макар уже був там. Він стояв біля центрального входу на лід, спираючись стегном на пластиковий борт і тримаючи в руках секундомір. Почувши звук моїх кроків, він повільно повернув голову.

Я зупинилася за крок від нього, намагаючись вирівняти рване дихання.

— Запізнення на сорок дві хвилини, Анохіна, — байдуже вимовив тренер,  дивлячись на секундомір. — Я сподіваюся, у тебе є дуже вагома причина. Наприклад, ти рятувала світ.

— Там затор на мості... — почала я, ковтаючи повітря. — Весь район заблоковано, аварія сильна. Я бігла два квартали пішки...