Розділ 1

Знайомство

Я лежала на правому боці, уткнувшись обличчям у холодну поверхню ковзанки, і намагалася змусити свої легені зробити хоча б один повноцінний вдих. Коли ти вилітаєш на висоту майже в метр, закручуєш тіло на три з половиною оберти в повітрі на швидкості, а потім замість чіткого приземлення на хід назад-назовні твою вісь ламає, і ти летиш униз, гравітація не знає жалю.

У носі пече, до горла підкочується клубок. Хочеться заплакати, та я не можу собі цього дозволити. Сльози на ковзанці – це ознака слабкості, а слабких тут списують швидко. Попереду Олімпійські ігри, і я мушу бути сильною. 

Обережно, погладжуючи забите стегно, я піднялася на ноги й закинула голову назад, щоб утримати вологу в очах і опанувати себе. Треба просто зайти на стрибок ще раз.

Я розвернулася, набрала швидкість, заходячи на черговий прокат, знову відштовхнулася і злетіла. Тіло підвело в той самий момент, коли треба було розкриватися для приземлення. Лід знову жорстко зустрів моє плече. Я впала, голосно застогнавши від тупого болю в суглобі.

— Це чинна чемпіонка країни, яка за пів року до головного старту свого життя розучилася стрибати найпростіші елементи?

Голос пролунав раптово з боку трибун. Він був низьким, спокійним і абсолютно байдужим до мого болю.

Я повернула голову, і моє серце пропустило удар.

Біля бортика стояв чоловік у чорній спортивній куртці з вишивкою національної федерації фігурного катання на грудях. Він рушив уздовж трибун повільно, ледь помітно налягаючи на ліву ногу. Цю кульгавість не помітив би пересічний перехожий, але будь-який фігурист відразу зрозумів би її причину.

Макар Стрілець… Легенда українського фігурного катання. 

У мене всередині все стиснулося. П'ять років тому я, чотирнадцятирічна дівчинка з юніорської збірної, сиділа перед телевізором у нашому київському гуртожитку й дивилася його виступ на Олімпійських іграх. Макар тоді вважався лідером. У довільній програмі він пішов на максимальну складність: заявив три четверних стрибки. На четверному лутці його ліве коліно не витримало навантаження під час приземлення. Стався розрив зв'язок і меніска. Попри травму, він не знявся з турніру. Макар піднявся і докатав програму, насилу втримуючи рівновагу, але борючись за кожен елемент. Тоді він посів четверте місце. Після цього прокату він більше ніколи не брав участі у змаганнях.

І ось зараз цей чоловік стояв за п'ять метрів від мене, спираючись долонями на бортик нашої ковзанки.

— Твоє ліве плече завалюється в бік ще на етапі заходу, Анохіна, — продовжив він, оглядаючи мене оцінюючим поглядом. — Ти намагаєшся компенсувати нестачу висоти силою корпусу, тебе крутить навколо власної осі, як дзиґу з поламаною ніжкою. Ти не докручуєш чверть оберту на акселі, тому і падаєш.

Я важко дихала, тримаючись за забитий лікоть, який трохи кровоточив. 

— Що ви тут робите? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав упевнено, хоча пальці помітно тремтіли.

— Федерація підписала мій контракт сьогодні вранці, — спокійно відповів він, навіть не змінившись в обличчі. — З цього моменту я відповідаю за підготовку жіночого одиночного катання до Олімпійських ігор.

Я розгублено озирнулася на порожній пластиковий стілець біля виходу на лід. 

— Але у мене ж є мій тренер. Куди подівся Віктор Васильович?

Макар байдуже знизав плечима. 

— Твій тренер не бачить елементарних помилок у твоїй біомеханіці, тому від сьогодні він тут не працює. Його відправили на заслужену пенсію.

— Що? — у мене перехопило подих від такої зухвалості. — Вони не мали права! Саме Віктор Васильович вивів мене на цей рівень! Ви не знаєте мене, не знаєте, як я працюю…

Мене просто розривало від обурення. Віктор Васильович вивів мене на дорослий рівень, він знав кожну мою проблему, а цей чоловік прийшов і за хвилину почав командувати. Та що він собі дозволяє?

Я відкрила рот, щоб висловити все, що думаю про призначення та його зауваження, але Макар зробив крок уперед і перемахнув через бортик. Він ступив на лід у своїх кросівках, підійшов майже впритул і навис наді мною, змушуючи дивитися вгору.

— Мені достатньо того, що ти валишся з кожного другого трикселя, Анохіна, — перебив він, криво посміхаючись. — Це все, що мені потрібно знати про твою роботу.

— Я впала, бо лід сьогодні перемерзлий! — намагалася виправдатися я.

Макар мої спроби йому перечити ніяк не прокоментував. Він тільки сильніше нависнув наді мною і цинічно запитав: 

— Ну що, чемпіонко? — його тон тиснув фізично, не залишаючи простору для суперечок. — Будемо далі вести світські бесіди чи почнемо працювати так, щоб у Мілані твій прапор підіймався під гімн?

Макар тиснув авторитетом, упевненістю й тією жорсткістю, якої мені зараз так не вистачало в собі. Я відчувала, що сперечатися з ним зараз – це все одно що битися головою об борт ковзанки. Тому я мовчки ковзнула назад, розвертаючи корпус і показуючи, що готова продовжувати роботу. Це була моя єдина можлива відповідь.

Мій новий тренер ледь помітно кивнув, задоволений моїм мовчанням. 

— Тоді заходимо на потрійний лутц. Покажи мені свій каскад і не смій падати, Анохіна. Я не люблю збирати людей з льоду.