Глава 20

Глава 20. І як це розуміти?

 Нічний Вокзал зустрів шукачів ключа тишею, порожнечею та туманом. Хоча порожнеча була відносною, і торкалася вона лише людей. Що ж до речей, то навколо них, їх було розкидано стільки!... Складалося враження, що речі всіх пасажирів, які коли-небудь прибували на Вокзал, або виїжджали з Вокзалу, просто взяли і розкидали навколо по всій території Вокзалу. Але, добре б тільки речі, що служили звичайним багажем мандрівників: Сумки, валізи, саквояжі, коробки, годинники, книги, блокноти, альбоми, настільні ігри, пляшки, чашки, тарілки, ложки, виделки та ножі, різні клітини для перевезення птахів та чотирилапих вихованців – собак, кішок, хом'яків…

 Але ж меблі!...

 Всюди, де це не приховувала темрява чи туман, можна було помітити стільці, табурети, столи, крісла. І навіть… ліжко та шафа!

- Якщо у нас не буде підказки, нам нізащо не знайти тут ключ. - Обвівши все навколо шокованим поглядом, констатував сумний факт Алекс.

- Давайте знайдемо Провідника. Може, він, зможе нам допомогти. – Детектив впевнено повів усіх у напрямку вагона-ресторану, у вікнах якого горіло неяскраве світло.

– Чому на Вокзалі немає людей? – Не втримався від запитання трейсер, адже, наскільки він пам'ятав, на вокзалах завжди була достатня кількість людей. Навіть серед ночі.

- А що їм тут робити? – сумно посміхнувся Детектив. – Потяги з Вокзалу нікуди не їдуть. Та й приїжджають сюди, дуже рідко. І то, лише за тим, щоб привести чергового бідолаху до Міста.

- Та й, жоден нормальний житель Міста, вночі, без великої потреби, не висунеться на вулицю. - Доповнила Ізабель.

- Виходить, мені пощастило, що я, зустрів не зовсім нормальних жителів Міста. – не втримався від усмішки Алекс.

- Виходить, що так. – також усміхнулася Маг.

 Тим часом, вони наблизилися до вагона-ресторану, і Детектив постукав у двері. Відповіддю була тільки тиша, і Сем знову постукав. Цього разу, в середині пролунав якийсь рух. Через кілька секунд двері трохи прочинилися і в щілину, що утворилася, висунулась голова Провідника.

 Сонне обличчя, скуйовджене волосся, і жахливий перегар, ясно вказали на те, що Провідника вирвали з царства сновидінь.

– Детектив! Ізабель! А хто це ще з вами? - каламутні очі Провідника дивилися на Алекса.

- І чим нам допоможе ця п'яниця? - Тихо запитав у Ізабель трейсер.

- Якщо він не в відключенні, то допоможе. – теж пошепки, запевнила його Ізабель.

- Ми дещо шукаємо на Вокзалі. – Тим часом перейшов до справи Детектив. - Ти найкраще тут за всіх все знаєш, і можливо, зможеш нам допомогти.

- Правильно кажеш, Детектив. - Відчувши свою значущість, Провідник, схоже, навіть трохи протверезів. - На Вокзалі, я знаю, майже все.

- Майже все! - Не втримався Алекс від зауваження. – Це означає – що, все-таки, не все.

- Майже все, це означає - більше, ніж інші! - Повчально поправив його Провідник. – Але, якщо вам цього мало…. То я піду доглядати свій сон.

 Детектив та Ізабель осудливо подивилися на хлопця. Зрозумівши, що він і справді поводився нетактовно, Алекс поспішив вибачитися:

- Вибач, я не хотів сказати нічого такого. Просто на мене, одним махом, стільки навалилося лайна.

- Гаразд. Проїхали. То з чим мені допомогти?

- Ми шукаємо ключ від цього футляра. – Алекс показав витягнутий із кишені футляр. – Напис на цьому футлярі, привів нас сюди, на Вокзал.

- Який ще напис? - Спустившись вниз, Провідник почав крутити футляр у руках. – Щось я не впізнаю мови, якими тут написано.

- Там, де початок, там і кінець. Ім'я підкаже, де вірна відповідь. Це переклад написаного на футлярі.

 Провідник незрозуміло глянув на Ізабель. Те, що вона, тільки-но, йому сказала, нічого для нього не прояснювало.

- А до чого тут Вокзал?

 Алекс уже подумував стукнути разочок Провыдника, який тупив, але несподівано, очі того заблищали від якогось осяяння.

– Є! Схоже, ви й справді прийшли, куди вам треба! - Віддавши футляр назад Алексу, Провідник пірнув у вагон-ресторан, з'явившись звідти вже за кілька секунд із запаленим ліхтарем у руці.

 Від виду ліхтаря, у трейсера з'явилося якесь дивне почуття… Почуття, що йому, чогось не вистачає… Чого сааме, він зрозуміти не міг. Але було відчуття, що це було якось пов'язане зі світлом, що виходить із ліхтаря.

- Ходімо зі мною. - Провідник швидко пішов у бік перону. Стіна, перед якою вони зупинилися, була вся списана написами різними мовами. Такими ж написами, як і на футлярі. Точніше, майже такими ж. Так як у зробленому Ізабель перекладі, дещо не вистачало.

- Там, де початок, там і кінець. - Прочитала Маг, спантеличено подивившись після цього на Детектива та Алекса. – Тут написано… лише це. І нічого не написано, що ім'я підкаже, де вірна відповідь.

- Головне, що ми там, де нам потрібне. - Почав намагатися розібратися у всьому Детектив. – Ім'я із підказкою привело нас на Вокзал. І тут нам потрібно знайти те, про що написано.

- Там, де початок, там і кінець. Хтось, щось, розуміє? – Алекс із надією подивився на своїх помічників. Було зрозуміло, що всі, вони, перебували в однаковому становищі. В становищі невідомості. Треба було ухвалити якесь рішення. Що він і зробив. Адже не дарма його називали – той, хто прокладає шлях. - Якщо немає ідей краще, то пропоную, походити навколо та озирнутися. Може, нам пощастить, і ми зможемо, знайти це таємниче – там, де початок, там і кінець.

 Пошуки, що почалися, були стомлюючими, і здавалося, безрезультатними, тому що, ніхто не знав, що вони, саме шукають. Доводилося розглядати все поспіль, що траплялося на очі, сподіваючись знайти саме те, що було потрібно. Ну, або, хоча б, написи, що приблизно відповідали вимогам, – ТАМ, ДЕ ПОЧАТОК, ТАМ І КІНЕЦЬ.

- Всі, сюди! Здається, я щось знайшов!