Глава 6

Глава 6. Хмарний храм.

 Трейсер повільно спускався дерев'яними сходами. У будинку стояла тиша, і було, навіть якось дивно, що жодного разу не рипнула, жодна  сходинка. Пил і павутиння вказували на те, що будинок давно був порожній. Але почуття близької небезпеки не залишало Алекса, змушуючи його бути весь час напоготові.

 Сходи закінчилися, і хлопець зупинився на невеликому квадратному майданчику з єдиними дверима. Треба було зробити вибір: увійти в ці двері або спуститися вниз на перший поверх?

 Рух, що донісся з-за дверей, зробив за нього вибір. Алекс штовхнув двері.

 Погляду відкрився просторий кабінет. Крізь решітчасті вікна проникало неяскраве сонячне світло, яке втрачало свою силу і розсіювалось вишневою тканиною, якою були задрапіровані майже всі стіни. Не знай Алекс, що зараз опівдні, то оманливо припустив би наступ вечора. Темно-синій килим, добротні старовинні меблі з червоного дерева, комоди, столики, секретери, полички – все було заставлено різними дрібничками та книгами. Трейсерові здалося, що він потрапив до антикварної крамниці.

 Тільки тепер у далекому кінці кабінету, біля великого письмового столу, Алекс побачив занурену в тінь постать.

- Ти хто, красень? - Висунувшись із тіні, вимогливо поцікавилася дівчина.

 Дуже худа, з чорним волоссям до плечей, незнайомка була буквально переповнена нестримністю, люттю та пітьмою. Хоча на перший погляд і не можна було сказати, що вона становить небезпеку. Але трейсер відчув це одразу. Коли ж вона хижа усміхнулася, оголивши дрібні гострі зубки, сумнівів у її небезпеці не залишилося жодних.

– Я, Алекс. - Прикидаючи свої шанси проти можливої противниці, представився трейсер, надіславши їй посмішку у відповідь.

- Ліліт. - Ще ближче присунувшись, повідомила незнайомка. – Я тебе раніше не бачила у Місті. Ти, новенький?

- Можна і так сказати.

 Вся увага Алекса була прикута до окулярів, одягнених зараз на чоло Ліліт. Таким же окулярам, які були на сові! Схоже, він знайшов те, що шукав!

- І що ж ти, Алекс, робиш у будинку Колекціонера?

- У будинку кого? - Не зрозумів він питання, тому що в цей час роздумував над тим, як йому отримати окуляри.

- У цьому будинку. - Ліліт розвела в сторони руки, при цьому трейсер побачив, які довгі та гострі були її нігті. Скоріше, навіть пазурі. - Ти що не знаєш, що перебуваєш у будинку Колекціонера? То що ж тобі, тут знадобилося?

 Було зрозуміло, що незнайомка звикла завжди отримувати відповіді на свої запитання.

- А сама ти, хто така і що робиш у будинку Колекціонера? - На жаль, але Алекс ніколи не терпів такого неповажного звернення до себе. Вирішивши поставити все на свої місця, а головне, дати зрозуміти цій чорнявій доходязі, хто є хто, він, сам зажадав у неї відповіді. Трейсер чомусь був упевнений, що вона, такий же непроханий гість у цьому будинку, як і він, сам.

- Я, Інквізиторка. – зловісно прошепотіла Ліліт. - І ніхто не сміє розмовляти зі мною в такому тоні.

- Колись, все буває вперше.

 Посмішка Алекса ще більше розлютила Інквізиторку. Схоже, їй треба було подати хороший хворобливий урок цьому самовпевненого здоров'яку. Не таких, вона вже неодноразово карала і втоптувала в бруд, позбавляючи гордині, хоробрості та гідності.

- Схоже, ти ще не знайомий з Інквізиторами. - Хижий оскал не віщував нічого доброго. – Ну, то познайомся.

 На останньому слові Ліліт несподівано завдала удару. Вона не розраховувала, що за своїх габаритів, її противник міг рухатися так швидко і легко… Удар її пазурів, розрізав лише повітря там, де мить тому була голова хлопця.

 Удар у відповідь кулаком у живіт, відкинув Інквізиторку назад до письмового столу. Ричачи мов вовчиця, розгнівана Ліліт уже за секунду знову атакувала трейсера. Удари довгих худих ніг так і сипалися один за одним, причому, вони наносилися звідусіль. Знизу, збоку, зверху - від туди, звідки била одна з головних слуг Тіні, яка  примудрялася застрибувати на меблі, стіни і навіть на стелю.

 Вперше Алекс зіткнувся з таким швидким і спритним супротивником. Він ледве встигав блокувати та ухилятися. Деякі удари, все-таки, дістали його, і в результаті падінь, що відбулися після цього, в кабінеті з'явилися розламані його тілом меблі.

 Чомусь відчуваючи, що найбільшу небезпеку для нього представляли пазурі, що підсвічуються тепер бузковим світлом, трейсер намагався не допустити жодного пропущеного ними удару. Кілька разів ці пазурі вже залишали по собі довгі глибокі, що віддають залишками бузкового свічення, борозни, то на меблях, то на стіні, то на підлозі.

 Після чергового, завданого по ньому удару, двічі чемпіон з боїв без правил, перехопив атакуючу руку і здійснив кидок. Після цього кидка, Інквізиторка теж відкрила свій рахунок поламаних меблів у кабінеті.

 Не даючи противниці часу повністю прийти до тями, Алекс, підскочивши до неї, завдав удару ногою. Йому було зараз все одно, уб'є цей удар Ліліт, покалічить або просто позбавить почуттів. Він діяв як запрограмована на знищення машина, позбавлена жалості та співчуття. І це було, зовсім не схоже на нього. Невже Місто встигло його змінити?... Чи це зробили, темні артефакти?... Чи просто Інквізиторка, сама на це напросилася?...

 Завмерши над розпростертим перед ним на підлозі тілом, трейсер відчував лише свою перевагу і зростаючу необмежену владу. Нахилившись, він зірвав із голови Ліліт окуляри – свій законний трофей.

 Вже з окулярами в руці Алекс повернувся до флюгера із совою. Незважаючи на те, що час уже перевищив опівдні, потрібно було перевірити, чи працює його нове придбання. Начепивши окуляри на голову і опустивши лінзи на очі, він знову глянув через дірочки в очах нічного хижака.

 Антиілюзорне покриття стекол розігнало бар'єр магічного захисту туману і відкрило погляду, прихований від звичайних очей Хмарний храм.