9

Повільно знову прочинив двері. Обережно вийшов і побачив, як його істинна розтягнулась на ґанку академії.

– Невже навіть не допоможеш дівчині підвестись? – обурилось дівчисько, потираючи лоба.

За звичайних обставин Ярум справді б простягнув руку і допоміг підвестися. Але не зараз. Зараз він не хотів її торкатися. Боявся, чим це може обернутися.

Кажуть же, що потяг магії до істинних шалений. Парубок і на собі це сповна відчував.  Тому він підозрював, що тілесний контакт може лише сильніше підбурити його магію.

– Дивитись треба, куди лізеш, – хоч Ярум і звучав грубо, та все ж вивільнив трохи магії, аби підхопити нею дівчину і поставити на ноги.

– Ти завжди такий джентльмен, чи тільки мені так щастить? – зʼязвила адептка.

З кожним її словом магія тіньовика лютувала, роз’ятреним полум’ям спалювала його зсередини, настільки прагнула опинитися біля істинної.

Та Ярум не звертав на це уваги. Терпіти біль йому не вперше. Все дитинство терпів, і зараз потерпить, але до цієї дівчини не наблизиться.

Ігноруючи її докори, ігноруючи забаганки своєї магії, парубок розвернувся і рушив у напрямку гуртожитка.

– Що?! – новенька очманіла від поведінки свого істинного. – Отак просто підеш геть?

Як би магія не намагалась вийти з-під контролю, як би він не відчував поклик магії своєї істинної, Ярум продовжував вперто йти до гуртожитку не озираючись.

На чолі вже проступив піт, від напруги щелепи стиснулись з такою силою, що от-от покришяться зуби. Але контролюючи дихання, тіньовик впевнено робив крок за кроком.

– Зажди, – гукнула дівчина. – Та зачекай-но! Яруме.

Тіньовик різко озирнувся. І ні, не тому що вона його кликала. А тому що побігла до нього і хотіла схопити за руку.

Вже потягнулась своєю правицею.

«Отже, вона правша», – промайнула думка в голові до того, як він зробив крок убік, уникаючи дотику. Спрацювали бойові навички оцінити супротивника.

– Невже так і будеш бігати, немов незаймана діва? – темні очі пропалювали його образою і нерозумінням.

Хоча дівчина і намагалась цього не показати, старанно додавала у голос саркастичних ноток.

Ярум же навпаки нахмурився. Він не казав, як його звуть. А дівчина вже, схоже, дізналась про нього все, що могла. Це дратувало і страшенно не подобалось.

Треба припинити діяти на емоціях, а за натренованою звичкою дізнатися про неї якомога більше. На нього із дівчатами чекала чергова вилазка в архів, якщо Мара погодиться.

Прокляття! Вона точно ні за що не захоче лізти, шукати щось про його істинну. Взагалі при травниці краще її не згадувати.

– Я поспішаю, – лише й кинув Ярум.

– Невже ти взагалі нічого не відчуваєш? Такого бути не може, – захитала головою Іста.

Так представилося дівчисько ще на балу, але називати її на імʼя тіньовик не хотів навіть подумки.

Потиснувши плечима, Ярум знову розвернувся і попрямував до гуртожитку.

– Але навіщо? – дівчина ще той впертий горішок, оббігла його, загородивши шлях. – Це через ту травницю, так? Проте вона ж не може бути твоєю істинною, інакше б моя магія так не спрацьовувала.

Вона тріщала без перестану, розгублено, ще й старанно зазираючи в очі. І це дратувало Ярума. Будь вона хлопцем, вже вдарив би. Хоча навряд чи магія дозволила б. Втім, не магії це вирішувати. Станься відкат, то нічого, потерпів би трохи, не вперше.

Парубок стиснув кулаки, стримувати власну силу було надзвичайно важко. Здавалося, все всередині нього прагнуло до дівчини перед ним. Обійняти, пригорнути і захистити від усіх негараздів.

– Хто вона тобі? – питання застало тіньовика зненацька.

«І знову дівочі сльози. Вже вдруге за сьогодні», – промайнула думка.

Справді, хто йому Мара? От, його істинна перед ним, тільки витягни руку, і всі негаразди минуть.

Та чомусь ті здоровезні зелені очі не хотіли йти з голови.

– Вона моя, – коротко, проте впевнено відповів Ярум.

– Хах! Твоя! – глузливо, з нотками істеричності, вигукнула дівчина. – І надовго тебе вистачить? Ти вже ледь на ногах стоїш, впираючись власній магії. Наобіцяєш їй зараз золоті гори, а потім, коли сила все ж візьме гору, що будеш робити?

Ярум знову стиснув щелепи. Прокляття! Він не хотів, аби її слова виявилися правдою і його сила вирішувала, кому бути його істинною.

– Не візьме, – похмуро відмовив тіньовик.

– Тобі батьки взагалі нічого про істинність не розповідали? – брови дівчини здивовано стрибнули вгору. – Поки магія з тобою, ти ніяк не позбавишся цього зв’язку. Я – те єдине, чому ти не піддасися потойбіччю, як і ти – моє. Ми нероздільно тепер пов’язані і помремо одне без одного. Чому ти цього не розумієш? Не відчуваєш?

– Начхати. Ти мені не треба. Будеш переслідувати і далі – кину в потойбіччя, – відрізав тіньовик.

Він не жартував, він і справді б це зробив. І його істинна зрозуміла. Її очі злякано витягнулися, і дівчина відступила убік. Вона стояла пригнічена, дивилась розсіяним поглядом перед собою.

Та Ярумові було не до її проблем, своїх по горло. Тому він мовчки пройшов повз.

– Ти можеш впиратися, скільки тобі влізе, але ж проти магії не підеш. Вона частина тебе, – тихо проговорила йому в спину істинна.

Від її дрижачого голосу магія тіньовика вирвалась на мить з-під контролю. Лише на мить, але і цього було достатньо, аби виснажений Ярум побачив перед очима темні мушки.

«Мі-мі-мі...» – пролунало якесь дивне, далеке, тоненьким голоском.

Від несподіванки він навіть озирнувся. Дівчина кліпала на нього збільшеними очами – чи то від подиву, чи то від болю, який він їй завдал.

Дихання збилося, стало рваним, важким. Прокляття! Як же трудно боротися з власною магією.

І грець із ним! Ярум все одно рушив уперед. У нього є мета, інше його не хвилювало.

Він має прийти до своєї Мі-мі.