6-2

– Ми знайомі? – привид злегка проявився і, примружившись, придивлявся до тіньовика.

Ми ж мали можливість трошки розгледіти самого безтілесного. Доволі високий, з невеличким пивним пузиком. Вдягнений у дуже старовинний фрак і смішні плундри.

На жаль, деталей, як і обличчя, роздивитися поки було важко, привид себе не до кінця показав. А може, досі ще був заслабкий, не набрав достатньо сил, аби постати перед нами у всій своїй красі.

Зате точно виднілося, що передні прядки закручені, а решта волосся зібране у коротенький хвостик.

– Ні, – відповів замість парубка декан. Ох і хитрі іскри в його очах вилискували!

І швиденько, скориставшись збентеженням привиду, магістр накинув на нього магічні окови.

– Агов! Що викладач, що адепти! Свавілля! Вбивають! – почав волати Бернард, злякано смикаючись.

– Ти вже мертвий, – хмикнув Ярум.

– Але ж душа жива, – заперечив привид.

– І надто балакуча, – з натяком проговорив магістр Фаерін.

– То що? Хто його викликав? – повторила питання Бет, тепер дивлячись на магістра Фаеріна.

– І що там за розмова у ректора? – це вже Ярум.

– Так, до речі, ми впорались значно швидше, аніж за годину, – гордо заявив Лім.

– То що, вам тепер про приватну розмову з ректором дізнатися мало? – хмикнув декан.

– Звичайно, хочемо знати все, – яскраво усміхнулась Бет.

– Навіть якого кольору спіднє у Альфкетіла Хафра? – хихонув магістр Фаерін.

Ми всі аж на мить зависнули, почувши імʼя ректора. Надто вже рідко про нього між собою кажуть якось інакше, ніж «ректор» чи «пан ректор».

– А ви знаєте? – першою оговталась Бет, її брови здивовано злетіли вгору

– Альфік? Альфік – ректор? Цей халамидник?! – верескнув привид.

Тепер вже не тільки брови Бет сягнули стелі від подиву. Ми всі стояли, вирячившись на безтілесний згусток магії у вигляді підстаркуватого чоловіка.

– Тоді не дивно, що його адепти такі садисти. Як і магістри, – привид покосився на нашого декана.

– І привиди надто борзі, не зважаючи на своє геть не виграшне положення, – в тон йому відповів чоловік.

– Стапе-стапе-стапе, – підняла руку догори Бет. – Це що, виходить, ректор його викликав?

– Ну, він ще тоді ректором не був. А був таким само дрібним адептом, який просто обожнював доводити до сказу своїх вчителів, – Бернард розтягнув вуста у солодко-ностальгічній посмішці кота.

– То це вам і сказав ректор? – озвучив нашу спільну здогадку Ярум. – Що колись він викликав в академії привид?

– Ага, і певен, мій вираз обличчя в той момент не відрізнявся від ваших витягнутих фізіономій, – магістр Фаерін однозначно насолоджувався шоу.

І певно був радий, що ми і справді непричетні.

– Ректор? Його викликав ректор? – прошепотіла титанша.

– Але якщо він знав, чий це привид, чому примусив нас йти на його пошуки? – продовжував ставити питання Ярум.

Ми лишень мовчки кивнули, підтверджуючи, що теж хочемо почути відповідь на це.

Декан вдоволено примружився, дивлячись на тіньовика. Схилив трохи голову на бік. Здавалося, ніби щось у ньому розгледів, і нове знання однозначно було до вподоби чоловікові. Можливо, оцінив, наскільки Ярум вписався до нашої компанії і швидко став «своїм».

– Бо як ви могли зрозуміти, Альфкетіл Хафр зробив це ще у студентські роки, – почав пояснювати магістр. – Тобто, багато десятиліть назад. Бернард тоді добряче вийшов з-під контролю, і вся академія страждала від його витівок. Зняті штани були найменшим горем.

– І як тодішні студенти це пережили? – скептично фиркнув Лім, озираючись на пригнічену Санну.

– Погано. Власне, тому, на той момент адепт Альфкетіл, злякавшись наслідків, запечатав привид. Місця, кращого за підвали старого корпусу, не вигадав.

– Ось чому ви знали, звідки починати, – кивнув Ярум.

– Так, ректор вказав на це місце, – погодився магістр.

– Але як? – продовжувала вражено шепотіти Санна. – Хіба це тоді не було проти правил?

Схоже, світ дівчини руйнувався на її очах. І вона геть втрачала орієнтир, що добре, що погано, що дозволено, а що ні.

– Пф! Альфік і правила – несумісні речі, – авторитетно заявив привид.

– Тепер він ректор, Альфкетіл Хафр, – нагадав магістр Фаерін. – І суворо слідкує за дотриманням всіх правил. Тому і наказав спіймати тебе, аби розвіяти.

– І це маємо зробити ми, аби не псувати його репутацію? – хмикнув Ярум.

От хто ніколи не мав пієтету перед авторитетами. І взагалі, здавалося, авторитетів не мав. Можливо крім магістра Фаеріна з недавніх пір.

– Не зовсім, все ж таки зараз у нього багато роботи, а для вас це чудова практика, – заперечив декан.

А от Бернард збліднув, наскільки це взагалі можливо для привиду:

– Може є шанс домовитися? Обіцяю бути милою, домашньою примарою. Лякати тільки порушників.

– Певно, важливо уточнити, хто для вас порушники, – хіхікнула я.

– А ну тс-с! – шикнув на мене Бернард, за що одразу отримав заряд потойбічної магії:

– Ще раз шикнеш, і сам замовкнеш навіки, – припечатав Ярум.

І знову він мене захищав! Навіть у такій мізерній справі.

Я поквапилась подивитися куди-небудь убік. Вмить очі запекли від сліз, які так і норовили покотитися градом.

Боковим зором помітила співчутливий погляд Бет і стурбований від декана. Ще цього мені не вистачало.