6

Ми вирячилися на нього в усі очі. Але майже одразу згуртувалися у кружечку, обговорити план дій. Санну із собою звичайно ж не кликали. Вона ніяково стовбичила осторонь.

– Привид – це зліпок магії, – почала я.

І відчула, як приміщенням пробіг холодок. Схоже, за нами слідкували. Подивилася на друзів, вони були такої ж думки.

– До речі, а хтось постраждав? – зиркнула я на магістра. Згадалося, що неприємності пророкували Зії та її компанії.

– Та невже вас зацікавило це питання! – здається, ще ніколи його голос не сочився сарказмом настільки. Аж ніяково стало.

Але замість відповіді він глянув на Санну. На кшталт, мовчу, спостерігаю, самі з’ясовуйте.

– Кілька першокурсників з факультету дослідників магічної флори та фауни потрапили до цілителів, – похмуро озвалася титанша, не підходячи.

– Але ж нічого серйозного? – не менш похмуро спитав Бейріс.

– Не знаю, – вона глянула на декана.

– Всі живі, – коротко відповів той. Типу, розшифровуйте, як хочте.

– Найслабший факультет, – видав Лім.

Це так, в дослідники йдуть ті, в кого магії ще менше, ніж у доглядачів за магічними істотами.

– Тож цей магічний зліпок потрапезував на балу, – простягнула Бет, озираючись в пошуках того самого привиду.

– Принаймні, не компанією Зії, – нагадала я, на кого ми всіляко намагалися навести сліди.

Не втримавшись, глянула на Ярума. Це ж до Зії на факультет приперлася його істинна посеред навчального року! Замало було нам тих пліткарок!

Але той задумливо дивився, ніби щось підраховував чи обдумував.

Не змовляючись, ми вирішили продовжити:

– Створити магніт для збору зайвої магії, – запропонував Бейріс.

– Якщо намалювати печать, на кшталт тих, які використовує Мара для кристалів-накопичувачів, може спрацювати, – кивнув Ярум.

І знову серце болісно стиснулося від його «Мара». Ще й стоїть прямісінько навпроти мене. Навіть не певна, що було б краще: стій він поруч, зате не дивився б так в очі, чи все ж таки на відстані, але з цим пронизливим поглядом.

В якому знову не вигарцьовували сріблясті вкраплення.

– Тоді до діла? – Бет як завжди перша ринулась у бій.

– Не зовсім, – зупинив її Ярум. – Ми не знаємо сили привиду, аби розрахувати, який накопичувач ставити, і треба захисні бар’єри, аби він притягнув тільки привид, а не висмоктав усю енергію з нас.

Лім присвиснув, вражений, наскільки детально і далеко все прорахував Ярум у такі короткі терміни.

– Тоді використовуємо підручні засоби, які нам доступні? – заграла бровами Бет.

Присутність сутності відчулася одразу яскравіше.

– Привид матеріальними предметами не поб’єш, – нахмурився Лім.

– Завжди можна спробувати, – хіхікнула я, і простір одразу напружено загудів. – Скувати закляттям для вилову потойбічних створінь, а потім експериментувати, яким артефактом-пір’їнкою полоскотати. Або зменшити привид закляттям зберігання магічних трав і тримати в пляшці. О, а може, які зілля так вдасться посилити магічною сутністю?

– Інколи ти мене лякаєш ще більше, ніж Ярум, – вражено видихнув Лім.

– Тобі б не в травниці йти, а кудись до дослідницької лабораторії, – підтримав напарника Бейріс.

– Ні, там не цікаво. Там люди, живі, а тут вже мертві. Вже не страшно, – і я засміялася найбільш злодійським сміхом, на який була здатна.

– О-о, ви ще не бачили, як вона... – і тут Бет осіклась, кидаючи погляд на декана.

– А що, привид дійсно можна знерухомити потойбічною силою? – глянув на Ярума Лім.

– Можна, – кивнув той впевнено, навіть руку підняв. На долоні закрутилося трішки темної магії.

– Добре-добре! Все, не треба! Виховують садистів, жах якийсь, в мої часи тут такого неподобства і близько не було! – потойбічним голосом озвався наш привид, але поки не показувався.

– А що було? – хмикнув Ярум. – Вчили, як жахатися зграйки другокурсників?

– То ви тільки другий курс?! – завив привид. – Яка ганьба! І нащо мене сюди викликали?

– Хто викликав? – войовничо спитала Бет, явно бажаючи обілити нашу репутацію в цьому питанні.

– Хіба ти не сам з’явився, Бернарде? – озвався магістр.

– Ви знаєте цей привид? – шоковано вирячилась на чоловіка Бет.

– Це ви його викликали? – не менш шоковано додав Бейріс.

Невже? Щоб провчити нас?

– Бернард? – першим згадав почуте від ректора ім’я Ярум.

– Ми знайомі? – привид злегка проявився і, примружившись, придивлявся до тіньовика.

Ми ж мали можливість трошки розгледіти самого безтілесного. Доволі високий, з невеличким пивним пузиком. Вдягнений у дуже старовинний фрак і смішні плундри.

На жаль, деталей, як і обличчя, роздивитися поки було важко, привид себе не до кінця показав. А може, досі ще був заслабкий, не набрав достатньо сил, аби постати перед нами у всій своїй красі.

Зате точно виднілося, що передні прядки закручені, а решта волосся зібране у коротенький хвостик.

– Ні, – відповів замість парубка декан. Ох і хитрі іскри в його очах вилискували!

І швиденько, скориставшись збентеженням привиду, магістр накинув на нього магічні окови.

– Агов! Що викладач, що адепти! Свавілля! Вбивають! – почав волати Бернард, злякано смикаючись.

– Ти вже мертвий, – хмикнув Ярум.

– Але ж душа жива, – заперечив привид.

– І надто балакуча, – з натяком проговорив магістр Фаерін.

– То що? Хто його викликав? – повторила питання Бет, тепер дивлячись на магістра Фаеріна.

– І що там за розмова у ректора? – це вже Ярум.

– Так, до речі, ми впорались значно швидше, аніж за годину, – гордо заявив Лім.

– То що, вам тепер про приватну розмову з ректором дізнатися мало? – хмикнув декан.

– Звичайно, хочемо знати все, – яскраво усміхнулась Бет.

– Навіть якого кольору спіднє у Альфкетіла Хафра? – хихонув магістр Фаерін.

Ми всі аж на мить зависнули, почувши імʼя ректора. Надто вже рідко про нього між собою кажуть якось інакше, ніж «ректор» чи «пан ректор».