5-2

– А як взагалі привидів ловлять? – спитав Лім.

Декан одразу кинув на нього засуджуючий погляд і чомусь мені знову помарився затаєний сум в його очах. Проте говорив чоловік як і завжди спокійно, енергійно, з нотками іронії:

– Тобто ви наважилися викликати привид, не вивчивши, як його знешкоджувати?

– Та не викликали ми його! – коли злився, Лім несвідомо намагався підскочити навшпиньки, певно хотів здаватися вищим. – Я гадки не маю, що вона, – розлючений погляд на Санну, – вам розповіла, але ніяких ритуалів для їх виклику ми не проводили.

Титанша стиснула з тріскотом кулаки, готова себе захищати:

– Я зробила, як вважала за правильне!

– Ти нас зрадила! – не витримав Лім.

– Через вас могли серйозно постраждати люди, – не вгамовувалась дівчина.

– Хтось не так зав’язав їм шнурки, велика біда! Як вони тепер із цією ганьбою житимуть, – схоже, парубок теж вирішив зігнати злість на ній, і за свого напарника заразом.

– Магістре Фаеріне, скажіть же йому, що привид це не жарти! – схоже, дехто вирішив задіяти важку артилерію. Угу, магістр завжди суворо притримувався правил. Звісно ж, вона чекала від нього схвалення.

Декан зітхнув і промовив:

– Санно, у тебе були справді дуже гарні мотиви. Будь-який жарт може вийти з-під контролю, і завдати невиправної шкоди, – на цих словах дівчина кинула переможний погляд на Ліма. Та декан припечатав зловісне: – Але.

– Але що? – ображено вигукнула Санна.

– Ти підвела свою команду. На полі бою чи завданні це дійсно було б зрадою, – суворо проговорив чоловік.

– І що я тоді мала робити? Мовчки спостерігати, як страждають інші через їхню безтурботність та байдужість? – складалося враження, що ще трошки, і титанша заплаче.

Схоже, це питання її доволі довго непокоїло. І здається, вона єдина з нас, хто застав зрив вчорашнього балу.

– Переконати свою команду зізнатися разом, – спокійно проговорив декан.

– Я намагалась! Від самого початку, – емоції у дівчини били через край.

Щоками покотилися перші сльози, і вона з такою силою їх витерла, що я здивувалася, як собі зуби не вибила.

– І якою була їх відповідь?

– Казали те ж саме, що і вам. Ми нікого не викликали, просто імітація, «у страху очі завеликі, от всім всяке і ввижається», й все в такому дусі.
Декан знову важко зітхнув:

– Санно, я вас постійно вчу, що в командній роботі головне довіра. Як ти мала вірити у своїх друзів, що вони не робили дурниць і дійсно не викликали нікого. Так і вони мали повірити тобі, що існує якась небезпека.

– Але ж вони мені не вірили! Стояли на своєму, виставляючи істеричкою.

– Нікого ми не... – та під поглядом декана Лім осікся на півслові.

– А ти в них вірила? – спокійно спитав магістр Санну. – Наскільки я зрозумів, ти не намагалась їм запропонувати розслідувати, у чому справа. І у разі дійсної небезпеки через ваші дії йти разом до мене з повинною.

Він так підкреслив слово «ваші», що мені здалося, магістр із деканом вже знали, що сталося. І ми явно не при чому, нас просто карають за витівку, про яку б ніхто не знав, якби не Санна. Ну і щоб усвідомили реальну загрозу від привиду.

Титанша замовкла. Схоже, такий варіант їй на думку не спадав. Справедливо зауважуючи, нам також. Але у нас і гадки не виникало, що академією може гуляти справжній привид, вважали, що просто настільки якісно попрацювали нашими закляттями.

– Добре, тоді повертаємося до нашої основної задачі, – за кілька митей тиші промовив декан. – І оскільки я хочу швидше із цим розібратися, і все ж таки бодай трохи здрімнути, ось вам стимул: впораємося за годину, я розповім, що ви недочули зі слів ректора.

– О-о, – протягнули ми в один голос із хлопцями та Бет, із захватом дивлячись одне на одного.

– Вважайте, привид уже у нас в кишені, – підсумувала загальні думки руда.

– Ви ще навіть не знаєте, що робити, – вигнув брову магістр.

– То ви ж будете курувати нами, – засяяла усмішкою подруга. – Аби ми впоралися швидше.

– Допомагати вам розгрібати кашу? Ні, я візьму засмаженого насіння, – мить, і креманка з ним з’явилася у чоловічій в руці. – Крісло, – помах руки, і декан сідає у розкішне крісло. – І буду насолоджуватися шоу.