5

За що отримала кілька вражено-занепокоєних поглядів. Від хлопців і декана. Угу, зазвичай я більш зібрана та уважна, як ні як спеціалізація травниці вимагає.

– Я в принципі здивований, що ви з Блуненбет досі не знесли ці залишки старого корпусу, – зрештою хмикнув декан, періодично нахиляючи голову вбік, від виступів під факели на стіні.

Ми з Бет перезирнулися. Блиск в її очах свідчив, що вона повністю розділяє подив декана. Як і я. Більше року провчитися в академії і не знайти такого скарбу!

– Улюблене місце для побачень у парочок, – хихикнув Лім, от хто міг йти вздовж стінки і не боятися за свою голову.

– Не дивно, що у тебе так довго не було дівчини, – поглузував з напарника Бейріс.

– Чого, якби мене сюди привели на перше побачення, я б навіть дуже зраділа, – заперечила Бет.

Якось наша компанія перерозподілилась, хіба Санна як пленталася останньою, так і пасла задніх. Тепер декан йшов перший сам, ближче до стіни, адже постійно вертів головою, перевіряючи, чи ніхто з нас не загубився і не відстав. Бет опинилися посередині між Лімом і воякою, а от Ярум став поруч зі мною.

Долоню аж засвербіло від думки, що зараз він знов візьме її в свою руку. Як брав останні дні.

Тіло немов пронизали тисячі голок, притягнулися у центр душі і важкою грудою металу притиснули ту нещасну душу кудись до п’ят.

Тіньовик кинув на мене швидкий погляд, та нічого не сказав. Руки тільки до кишень запхнув. Ага, вже і торкатися не хоче. Звичайно, я ж не істинна!

Розізлившись, я прискорилась і опинилась між Бет та Лімом. Відчула позаду сплеск емоцій Ярума. Та спробувала відсторонитися від них.

– Магістре Фаеріне, – проговорила, – а яке найнезвичніше побачення мали ви?

Сказати, що магістр Фаерін очманів – нічого не сказати. Я навіть вловила швидкий погляд на Бет. Але настільки швидкий, що не знай я деяких деталей, і не засікла б.

– О, точно, магістре, яке ваше побачення запам’яталося вам найбільше? – одразу підхопила тему Бет.

Навіть хлопці насилу стримували цікавість. Хіба Ярум так і виділяв злі хвилі емоцій.

– Кхм, – прочистив горло декан, поправляючи окуляри. Для нього моя втеча від тіньовика не залишилася непоміченою, – найнезабутніше побачення, – задумливо протягнув. – Мабуть вчора.

– Вчора? – очманів Лім.

– То це не вперше ви вже бачили ту брюнетку? – нахмурився Бейріс.

Невже Бет під оборотним зіллям і йому забороняла помаду псувати?

– Я і не підозрював, що за мною ведеться таке стеження, – хмикнув декан. – Але ні, бачив вперше. Та побачення все одно було незабутнім. Особливо його фінал.

Крадькома покосившись на подругу, я помітила, як вона вкрилася легким рум’янцем. Я ж ледь втрималася, аби з неї не захихикати. Втім, втриматися від кепкування не могла:

– У фіналі був казковий поцілунок, після якого дівчина втекла, не сказавши своє імʼя? – протягнула солодко-замріяним голосом.

Чим дуже здивувала Ярума. Відчула, як його погляд застигнув на мені, потім він зиркнув на Бет і на декана. Склав два і два, і далі пішов понурений.

– О так, це був найсолодший поцілунок, який отримувала моя щока, – саркастично кинув магістр, пильно придивляючись уперед.

– Щока? – якось скептично видав Лім.

– І чим вас цілували в щоку? – здається, Бейріс здогадався.

– Долонею, звичайно, – хихонув магістр.

– Вас вдарили?! – вражено вигукнув Лім.

– Не вдарили, – поправив окуляри декан. І з кам’яним обличчям заявив: – Кажу ж, поцілували.

Хлопці зареготіли, навіть Ярум усміхнувся. А от у щасливому погляді Бет тільки й зчитувалося:

«Чула? У нас вчора було побачення!».

Ми виходили до невеличкої комірчини у печері. Тут простору стало трохи більше, і стеля сягала значно вище, ніж в тунелі. А під нею знаходилися закладені вікна, певно колись виходили на вулицю.

Далі йшов тільки один прохід, другий, збоку, також хтось колись заклав.

– Що ж, гадаю, звідси можемо розпочати, – промовив декан, зупиняючись посередині кімнати. – Раніше тут був один із перших корпусів академії, але через вік його вирішили знести і побудувати новий. Проте систему підземних шахт залишили. Завалювати їх вартувало надто дорого. Та й для деяких практичних академії корисно мати власне підземелля.

– О! І коли в нас будуть такі практичні? – пожвавішала Бет.

– Просто зараз, – хмикнув декан.

– І чому саме звідси ми шукатимемо привид? – поцікавилась я, озираючись.

Магічні ліхтарики освітлювали всю територію, але розглядати не було особливо що.

– Чуття підказує, – загадково усміхнувся магістр Фаерін.