4-2

Ярум на це покосився, проте нічого не сказав. Та я навіть зчитати його емоції не змогла.

Ну от, істинна у нього менше доби, а я вже не можу його розуміти.

– Резонно, – погодився Бейріс, не відстаючи.

Зупинилися ми на невеликій відстані від Ярума та Бет. Аби все бачити і чути, але не заважати. Бейріс обійшов мене, стаючи по іншу руку, готовий допомагати напарникові втримувати моє тільце на місці у разі необхідності.

Під чітким керівництвом Ярума певний час зайняло створення і підлаштування антипрослушки Бет до віконця в потойбіччя. Геть маленького, аби тіньовик не втратив контроль, але достатнього, аби пропустити закляття.

Між долонями подруги іскрили контури магічного плетіння, поки не потемнішали, підкорюючись тіньовій силі.

– Готові? – спитав Ярум.

Ми зачаївши дихання мовчки кивнули.

Заплющивши очі, він почав... А що, власне, він робив? Нічого не відчувала.

– Він намагається непомітно відкрити прохід в потойбіччя з кабінету декана, – прошепотів Бейріс.

Я кивнула, дякуючи за пояснення. Все одно нічого не відчувала, ніякого коливання в магічному просторі. Невже всі інші могли вловити його магію, крім мене? Та ні, просто він дуже вправно приховував її.

– Ура! – пошепки повідомила Бет.

Мить, і одна нитка її заклинання зависла перед нами, а друга, схоже, проникла до кабінету декана.

– ... не збагну,  хто і звідки міг узнати про Бернарда... – голос ректора здавався трохи спантеличеним, що було ледь не дивнішим за наявність привиду!

Нічого не розуміючи, усі перезирнулися. Ну, окрім Санни, звісно: на неї ніхто не дивився.

Що відповів декан, так і не почули: над нами пролунала жахлива сирена.

Ми водночас заткнули вуха.

– Які невгамовні адепти, – хмикнув позаду голос ректора.

Обидва вже стояли на порозі кабінету, розглядаючи нас поглядами, які неможливо було прочитати.

– Не кажіть, – в тон йому озвався наш декан, розвіюючи сигналізацію. – Ані миті спокою.

Його погляд ковзнув по руці Ліма, якою той мене тримав. І друг одразу ж відпустив.

– Нічого, держать тебе в тонусі, магістре Варнаре, – хихотнув ректор і, попрощавшись рукою, пішов геть.

Декан якось дивно на нього зиркнув.

– І давно ви за нами спостерігали? – як не намагалася Бет скрити обурення, декан його явно зчитав.

– Тобто я ще й винний, що ви мене не помітили? – глузливо смикнув бровою, а потім вказав головою, мовляв, за мною. І повів нас на полювання на привид.

– Так! Це ж ви себе ніяк не виявили, – хмикнула руда, не плануючи відступати.

Мені тільки здавалося, чи в розмові проглядав прихований контекст?

– Ви – адепти бойового факультету і маєте самі виявляти небезпеку, – незворушно промовив декан.

Якщо він і зчитав прихований контекст, то явно не збирався цього видавати. Що, схоже, ще більше розпалювало мою напарницю.

Ми рушили слідом за ними, спостерігаючи за розвитком подій. Останньою пленталася Санна.

– Взагалі-то нас вчать тут командній роботі, – зауважила руда. Її очі переможно блиснули, явно задоволені знайденим аргументом: – А ректор поставив вас керувати нашою командою!

Проте хлопці сприйняли її слова по-своєму. Якщо Лім кинув злий погляд на Санну, то обличчям Бейріса пролягла тінь.

– Наступного разу, адептко Блуненбет, – хмикнув декан, – обов’язково дам вам підслухати приватні розмови ректора.

Ми вийшли з корпусу і так само порожньою територією академії обійшли його.

Ярум тримався трохи позаду нас і невідривно дивився на мене. Я поквапилась відвернутися. Не певна, що розуміла, як поводити себе, чи що говорити.

Адже він навіть не спробував мене тоді зупинити. А якби спробував? То що б казав? Ти все не так зрозуміла? Вона просто трохи істинна, нічого серйозного? Це не те чим здається?

Ні-ні, я знаю, що було б найкращим перлом: «Вона просто істинна, а от ти особлива».

Угу, особлива дурепа, яка вже пропустила, коли ми дійшли до... А власне, де ми опинилися? Дідько, за цими роздумами про Ярума геть всю дорогу проґавила.

Як і розмову Бет із деканом та Лімом. Схоже, наші з Бейрісом напарники всіляко намагалися підтримувати позитивну атмосферу.

Місце нагадувало вхід до старого підземелля. Темно, вогко, кам’яний тунель, який поринав кудись вглиб у темряву.

Схоже, він знаходився десь позаду основного корпусу. І як ми з Бет таке пропустили? Мабуть, маскувався під звичайнісінький підвал.

Запустивши кілька магічних світильників у повітря поряд із собою, декан пірнув туди першим. Наша компанія поквапилася одразу за ним.

– А ми де? – поцікавилась я.