3

Недовго думаючи, тіньовик обійшов стіл та вмостився поруч зі мною.

Мене немов струмом прошибило. Я зависла, не розуміючи, як діяти. Серце, здавалося, взагалі забулося, що воно мало качати кров.

Легенький штирчок убік від Бет трохи допоміг отямитися. Помітила, як спантеличено дивився то на мене, то на Ярума Лім.

А от Бейріс невідривно, похмуро глядів на Санну. В очах плескався цілий океан емоцій. Навіть на його постійно непроникному обличчі зчитувалося сильне розчарування і... біль.

В іншому поза нашого вояки була спокійною, руки розслаблено зціплені в замку на столі. Спиною на стілець не спирався.

Ми із Бет та Лімом перезирнулися. Всі подумали про одне й те саме: Санна нас здала.

Ярум же відвернувся до вікна, ніби все, що тут відбувалося, його мало цікавило та й взагалі не стосувалося.

– То чому нас викликали? – першим подав голос Бейріс.

Певно не хотів вірити, що Санна усіх зрадила. І особливо його, адже саме він привів її до нас.

– Є припущення? – глузливо смикнув бровою декан.

Наша команда гнівно вирячилася на Санну.

– Я не мала іншого вибору, – тихо прошепотіла титанша.

Щоправда, зараз вона сиділа настільки стиснутою, наче не титанша, а дюймовочка. Хіба сидушка крісла сильно просідала під її вагою.

Але декан чомусь не квапився продовжувати розмову. Може, маринував, притримуючись тактики ведення допиту сержанта Лисика?

Проте і ми навчені не зізнаватися до останнього.

– Чекаєте, поки почнемо кричати «Я поскаржусь батькові?», – Бет, схоже, подумала про те ж, і вирішила розбавити напружену атмосферу згадкою, як допитував сержант Церіза та Теріейль зовсім нещодавно.

Хоча натомість отримала від декана настільки красномовний погляд, що я здивована, як її дупця не прибилась до стільця намертво.

– Залишмо ці промови для сержанта Бушепа. Мені ж цілком вистачає спілкування з чужими нареченими, – добив Бет декан.

Схоже, хтось був не в гуморі сьогодні. Навіть завжди гостра на язик подруга це відчула і промовчала.

– То от що то був за тип?! – «відмер» Бейріс, озираючись на Бет. Завжди він мав надто кмітливий розум. Настільки швидко складав два і два.

Погляди всіх присутніх одразу схрестилися на ньому.

– Тобто? – з підозрою протягнула моя напарниця, ледь стримуючись, аби не кинути питальний позирк на мене.

Навіть Санна ненадовго втратила свій винуватий вигляд.

– Та пристав вчора якийсь піжон вирячений. Ніяк не міг повірити, що, – вояка швидко кинув оком на вчорашню партнерку, – Санна не Бет під оборотним зіллям. Довелося, кхм, – тепер швидкий погляд на магістра Фаеріна, – доступним способом пояснити, чому він помилявся.

На цих словах Санна сумно усміхнулася. Схоже, вони добряче з Бейрісом розважилися, провчаючи небажаного нареченого.

Вояка ж похрустів кісточками пальців. Очевидно, комусь кортіло опинитися зараз на полігоні і зігнати всю злість.

– Цікаво, звідки у нього такі думки виникли, – хмикнув декан, зі смішинками в очах дивлячись на мене.

О, в когось настрій трішки поліпшився? Чи це частина гри?

– Так, Маро, звідки у нього такі думки з’явилися? – вимагаючи пояснень, шоковано озирнулась на мене напарниця.

– Хтозна цих багатіїв-піжонів, – відгукнулась, мовляв, я не при чому. – Бігають наречених якихось шукають. Може що й примарилось.

Магістр Фаерін з усіх сил стиснув вуста, аби не усміхнутися.

Один Лім переводив погляд між нами, не розуміючи, що відбувалося. Та Бейріс мовчки запевнив напарника, що все пояснить згодом, і той розслабився.

– Ну Маро, ну даєш! – хмикнула Бет.

– Принаймні це було весело, – із незрозумілою мені інтонацією проговорив Бейріс.

Санна одразу потухла, опустивши плечі. Схоже, слова були призначені саме їй і влучили у ціль.

В кабінеті знову повисла гнітюча тиша. Вочевидь, цей бал обернувся балом розбитих сердець.

– А на що ми чекаємо? – все ж не витримала я.

– Так, може, вже відпустите нас? – обережно запропонував Лім.

– О-о, Ліме, повір, я б і сам з радістю зараз опинився у своїй спальні і відпочивав після балу. Але потойбіччя нагородило мене своїми найкращими студентами, тому чекаємо разом, – хмикнув декан, і показово позіхнувши сів за стіл. А потім занурився у якісь документи, що там лежали.

Чекали не зрозуміло на що ми ще хвилин з п’ять, але в такій атмосфері вони здавалися вічністю.

– Отже, магістре Варнане, – до кабінету пройшов ректор не стукаючи.

Сивина видавала його чималий вік, як і не надто довга борода. Але в іншому рухався і тримався він як справжній молодий чоловік. Втім, враховуючи, що він відьмак, при тому, відьмак-бойовик, – не дивно.

Розмашистим, впевненим кроком пройшов до кабінету, зупинився біля другого гостьового крісла. Проте сідати не квапився, натомість продовжив, спершись руками на спинку:

– Я навіть не певен – чи пишатися здібностями ваших підопічних, чи сваритися, що вони пускають їх не в те русло

– Впевнений, вони почули тільки «пишатися», – хмикнув декан, дивлячись на наш столик.

– О, то це і є наші винуватці у зірваному балі вчора? – ректор з цікавістю озирнувся на нас.

Що? Зірваний бал?