1

– Ти знов приперла мені труп? – витріщилася я на сусідку, спостерігаючи, як вона за допомогою магії протягувала чергове непритомне тіло до кімнати.

– Це тіньовик, – подруга здула неслухняну руду прядку. В тій самій яскравій коротенькій сукні, тільки вже в своєму справжньому вигляді – мабуть, встигла випити антидот.

– Бал закінчився якихось, – я кинула швидкий погляд на годинник: четверта ранку, – години дві тому, де ти вже встигла його здобути? І взагалі, нащо мені ще один тіньовик?

– Попередній зламався, тож тримай нового, – яскраво усміхнулася Бет, зачиняючи за «трупом» двері, поки той так і висів у повітрі.

– Бе-ет!

– Ну а шо, на Ярумі світ кліном не зійшовся. Ну гаразд, гаразд, хотіла тебе підбадьорити. Тіньовиків багато, можеш лікувати усіх.

– Що? Звідки ти дізналась? – я здивовано зиркнула на подругу.

Почувши від Ярума, що він знайшов істинну, я, звісно ж, не могла залишатися на тім триклятім балу. Навіть якби він намагався мене зупинити...

Видихнувши, стиснула зуби. Він не намагався.

Але псувати бал ще й подрузі я точно не збиралася. Та й взагалі не мала бажання ділитися з кимось подробицями.

– Подруго, ти як з балу йшла, на тобі обличчя не було. Звичайно, я не могла це просто так залишити, – насмішкувато промовила Бет і навіщось покрутила в повітрі свою здобич. Тіло тобто. Невже розглядала?

– І що, кинула декана? – мої брови полетіли вгору.

– Як справжня загадкова принцеса, втекла до опівночі, – хитро посміхнулася руда.

– Туфельку залишила?

– Тільки ляпаса, – хмикнула Бет.

– Що?!

– Про це пізніше, – відмахнулася дівчина. – Тіло приймаєш?

– Минулого разу це не закінчилося нічим хорошим, – буркнула я, відвертаючись назад до своїх казанів. – Тож неси до цілителів.

– Не можу, – позаду почувся гуркіт: Бет розвіяла закляття левітації, і тіло гепнулося на підлогу.

Вона спеціально мене провокувала, кидаючи непритомного, аби я виконала обов’язок травниці і почала його лікувати. Але зараз я була не в настрої лікувати тіньовиків.

Стоп. Не може? Чому?

– Невже на підпільні примудрилася злиняти? Навіть у вечір балу? – я знову шоковано на неї озирнулась.

Ми не бачилися якихось годин шість, як я втекла до кімнати, а у неї вже сто п’ятсот пригод трапилося.

– Ні, я розслідувала.

– Що? – передчуття підказувало: відповідь мені не сподобається.

– Що то за істинна у Ярума, – наче саме собою розуміється повідомила подруга, підходячи до мене.

– Істинна, як і належить кожному тіньовикові, – я знову відвернулась до казанів, аби не видати Бет своїх справжніх почуттів.

Поки я і сама не готова із ними зіштовхнутися, не кажучи вже про те, щоб ділитися з іншими.

– Невже анітрохи не цікаво, – нахилилась до мене руда, граючи бровами у фірменому жесті. Навіть правило відстані порушила, наблизившись до зілля ближче ніж на п’ятдесят сантиметрів.

Я зиркнула на неї, стиснула вуста:

– Гаразд, що ти з’ясувала? – відклавши черпак убік, відтягнула подругу від казанів. Не хотілося б мати двох непритомних в кімнаті.

– Якщо чесно, то фактично нічого. Я, як побачила, що вона йде з балу, невдовзі після тебе, прослідкувала за нею. Але в якийсь момент втратила слід, в місті надто пожвавлено сьогодні, аби потайки за тіньовичкою слідкувати. Ще й цього знайшла, – вона кивнула у бік трупа.

– Вона не до гуртожитку йшла? – здивувалась я.

– Ні, у Сімевій. Схоже, її тільки зарахували до академії. Ще не встигла навіть кімнату в нас отримати.

– Зате вже встигла потрапити на бал і знайти істинного, – фиркнула я.

– Хочеш, привида на неї натравимо? Вона не виглядає потужною магічкою, – співчутливо запропонувала Бет.

– Ай, – я махнула рукою і знову наблизилась до казанів. – Вона може й не виглядає, але ж пам’ятаєш, істинні тіньовиків завжди рівні їм по силам. Саме тому, – договорити, що саме тому не я істинна Ярума, сил не вистачило.

– Саме тому я принесла тобі іншого тіньовика, – спробувала трохи розвіяти похмурість напарниця.

– Вертай, де знайшла.

– Не можеш же ти тепер постійно тільки біля своїх казанів стирчати! – Бет смикнула мене за руку. – Це що?!

Вона все ж помітила. Подруга відпустила мене і наблизилась до полички, яку тільки вчора ми віддали Ярумові, аби він продавав зілля, поки руда готувала мене до балу.

– Маро! – вражено протягнула Бет, роздивляючись наповнені скляночки, які стояли в два ряди на поличці.

Я кинула швидкий погляд на шафку, та Бет встигла перехопити. Різким рухом потягнулась до дверцятки. Я спробувала завадити її відкрити.

Зав’язалась легка сутичка, та Бет все ж перемогла.

– Твою ж на ліво! Маро, – очі подруги ще трохи, і мали вилізти з орбіт. Вона оглядала повні полиці шафи, заставленні зіллями. – Я гадки не мала, що настоянки так швидко готуються! Ти ж над ними скільки, години чотири-п’ять працюєш?

– Тільки деякі, тільки якщо правильно додавати магію у потрібній кількості, – ніяково відвела я погляд.

– І скільки у тебе було невдалих спроб? – із напускним жахом зиркнула на мене і знову на склянки Бет.

– Яка різниця. Головне, що тепер у мене є запас зілля, – буркнула я, накидаючи захисні чари на казани. Сьогодні вже навряд чи вийде ще поварити.

– Угу, запас на ціле королівство! – присвиснула Бет. Трохи помовчала і раптово тихо, обережно покликала: – Маро...

– Мене всі попереджали, – рівно озвалася я, миючи руки в раковині поряд.

Бет ледь вловимо зітхнула – хоча ні, мені здалося. Бет не з тих, хто зітхатиме. Кілька митей дивилася на мене, але наполягати на розмові не стала. Вернулась до своєї «здобичі»:

– А якщо серйозно, то що тепер із ним робити?

Важко зітхнувши, я підійшла до неї і вражено охнула.

– Що? – одразу підхопилась подруга. – Ти його знаєш?

– Не повіриш, – шоковано протягнула я.