14-2

Наші одногрупники вже скупчилися біля лекторіуму пані Хоулер. Всі, окрім Ярума.

Чомусь тривожність за нього тільки зростала. Щоправда, багато думати про Ярума не вийшло.

У кабінеті клубився їдкий зелений дим.

– О магіє! Пані Хоулер, що сталося? – кинулася я до нещасної жіночки. Яка стояла посміхаючись біля дверей і махала своєю папочкою.

Низенька, з довгим, хвилястим темним волоссям. Доволі приваблива. Найбільше, що мене в ній захоплювало – посмішка. Щира та яскрава, не зважаючи ні на що.

– Невеличкий ексцес на попередній парі. Нічого, ми можемо провести пару у дворику, сьогодні чудова погода, – трошки невпевнено відповіла викладачка.

Ще й зберігає оптимізм у такому становищі!

Одногрупники почали наперебій розповідати, що сталося.

Виявляється, хтось після попередньої лекції залишив «подаруночок», задимлююче закляття. Тепер їдкий зелений дим клубився в кабінеті.

А оскільки пані Шавелін Хоулер не володіла магією, то намагалась провітрити лекторій, відкривши двері та вікна. Ще й махала папкою, ніби це могло допомогти диму швидше розвіятися.

Але дим, здавалося, тільки щільніше плодився аудиторією, добре хоча б поки не поспішав перейти до коридору.

Ми перезирнулися з Бет.

«Казала, він щось вчудив», – самісіньким поглядом вона звинуватила Ютена.

«Але як? Він же був з нами на парі», – так само поглядом відповіла їй я.

«Це його завдання, кажу тобі!» – Бет настільки голосно думала, що на нас почали косити одногрупники.

Я лише зітхнула і повернулася до диму, міркуючи, як краще з ним розібратися.

Відверто кажучи, я щиро співчуваю Шавелін.

Навіть уявити важко, як це жити без магії. Ті, хто втрачають її в результаті хвороби, чи нещасних випадків, зазвичай довго не існують.

А вона такою народилася.

Втім, емпатію до неї, на жаль, проявляють не всі.

– Ми з Бет спробуємо розвіяти дим, – розпорядилася я. Подруга здивовано смикнула бровами, але нічого не заперечувала, мовчки підійшла до мене.

Розвіювати чужу магію ми ще тільки вчимося. А такі закляття, як задимлювачі, дуже прості у використанні і дуже підступні у розвіюванні. Треба мати високий контроль за лей-лініями чи чарлініями. Інакше легко рознести задимлення по всій академії.

Зазвичай викладачі з таким швидко поралися, тому студенти не використовували задимлення. Але ж не Шавелін.

– Ви впевнені? – зраділа викладачка, відступаючи. Здається, я помітила почервоніння на її очах. Невже вона ледь стримувала сльози? Треба дізнатися, хто це зробив, і підсипати йому проносне. Не хотілося думати, що то справді міг бути Ютен.

Бет теж глянула на мене питальним поглядом.

Чи впевнена я? Звичайно ні. Але ж коли ще буде шанс спробувати?

Подруга зрозуміла мій дослідницький блиск в очах і за звичкою зайняла стійку.

– Ютен, збігай за деканом, будь ласка, – про всяк випадок все ж додала я.

– Це зробив Різ? – спитав хлопець у викладачки.

Та лише мовчки і винувато кивнула.

Ми з Бет похмуро переглянулися і міцно стиснули щелепи. Принаймні не Ютен.

Церіз Йотор.

Тепер це справа честі, розвіяти його закляття.

– Я по декана, дівчата, спробуйте не розвалити академію до нашого приходу, – хмикнув Ютен і побіг.

– Готова? – спитала я подругу, теж займаючи більш стійку позицію, тобто стандартне положення «готова атакувати».

– Завжди, тим паче якщо це значить бодай побічно надерти задницю Церізу, – хмикнула подруга.

Нещасній пані Хоулер Церіз постійно зривав пари, і всіляко намагався на неї вплинути магічно. Одним словом: покидьок.

Його вірні дружбани по команді активно реготіли і підтримували витівки свого капітана. Тож я тим більше ніяк не могла збагнути, що Ютенові від них знадобилося.

Зазвичай я на нашу збірну намагаюсь не звертати уваги. Враховуючи, що вчяться вони на старших курсах, це дається легко. Але не сьогодні.

– Я зроблю «сітку», аби зібрати туман до купи, чи принаймні не давати розлітатися академією, – промовила я, приступаючи до плетіння закляття.

Дещо схоже я використовую, коли треба не дати інфекції поширитися.

– Спробую розвіяти, у крайньому випадку виштовхну його подалі з академії,  – легко підхопила план Бет. Не дарма ми з нею на виїзних практичних завжди разом.

– Краще у кімнату до Різа, – буркнула я, концентруючись за лей-лініях.