13-2

Тепер від винуватого погляду на парубка я не втрималась. І він його перехопив. Знову дивні сріблясті іскри засяяли на дні зіниць. Чомусь він виглядав розгубленим.

Не переляканим від слів декана, а здивованим моїм поглядом. Думав, мені байдуже? Чи що досі ображаюсь?

– А це вже, адептко Аймаро, залишиться для вас невідомим, – «співчутливо» протягнув декан.

– Тоді ми теж залишаємося, – я розвернулась до магістра.

Мить, і потужний, втім, м’який потік магії виштовхнув нас із вікна. Приземлив під будинком декана, і одразу з цим вікно вітальні гучно захлопнулося.

– Підозрюю, це означало «ні», – здивовано протягнула Бет. Навіть вона не очікувала таких дій від декана.

– Трясця! – в серцях вигукнула я. – Думаєш, він дуже на нас сердитий?

– Сам же дозволяв нишпорити у кімнатах, якщо не попадемося, – легко відгукнулась подруга.

– А Ярум? – я з надією глянула на неї, закусуючи губу.

– А що він? – не зрозуміла мене Бет, ще й нахмурилася.

Я подивилася знову у вікно. Невідомо, чому декан його там залишив, і бовкнути чогось зайвого зовсім не хотілося.

– Ходімо, навряд чи магістр випустить його, поки ми знаходимось тут, – вагомо зауважила Бет.

Декан дійсно міг залишити Ярума, тільки аби «подражнити» нас. Змусити нервувати.

От же ж! Ця невідомість і справді з’їдала зсередини.

Бет м’яко обійняла мене за плече і розвернула в бік гуртожитку.

– А я йому тільки-но лекцію прочитала, що своїх не кидаю. І одразу його кинула, – не певна чому, але тривога і совість прокинулися в мені із надзвичайним завзяттям.

– Серйозно? – хмикнула Бет.

– Угу, розізлилася, що ти сама залишилася, – я озирнулася на вікно вітальні у химерній надії бодай щось побачити.

– Я була певна, що ти вернешся, але не очікувала, що це зробить він, – зізналася подруга, теж озираючись. Втім, кроку ми не збавляли.

– Гадаєш, він помітив? – спитала я.

– Ярум хоч і здібний учень, та не думаю, що навіть він зараз здатний провести декана, – Бет одразу зрозуміла, що я мала на увазі. – Все ж, де другий курс у вісімнадцять, а де магістр у двадцять сім.

– Йому гаплик?

– Чого ти раптом за нього так розхвилювалася? – відсторонилася від мене подруга, уважно зазираючи в очі.

– Бо якби не я, він би не повернувся, а зміг втекти!

– Ти його силоміць заперла назад? – одна брова Бет елегантно здійнялася вгору.

– Ні, але маніпулювала точно! Він міг злякатися, що я більше його не лікуватиму, – припустила я.

Бет закотила очі:

– Жінко, тільки-но вчора він взагалі чути про твоє лікування не хотів. Сумніваюсь, що його так легко можна залякати. Може декан хоче поговорити стосовно візитів батька.

– О, а це може бути, – я одразу з радістю вхопилася за соломинку і бадьоріше покрокувала до гуртожитку.

Втім, не втримавшись, кілька разів все ж озирнулася на деканське житло, але ніяких тіньовиків звідти не виходило.

Якийсь час ми топталися біля чоловічої половини гуртожитку, поки там не розмістилися Церіз із компанією. Зайняли купу здвигнутих разом лавок і так голосно реготіли, що довелося відступитися.

Наступного ранку зі сну мене вирвала Бет:

– Маро, Маро, прокидайся! – її стурбоване обличчя – перше, що я побачила перед собою. Дівчина не стримуючись трясла мене за плече.

– Ти чого? – ошаліло видала я.

– Це я маю питати! Ти кликала на допомогу, – вона опустилася на моє ліжко, продовжуючи стурбовано мене вивчати.

– Що? – я теж сіла, потираючи обличчя. Виявилося, я була вся мокра.

– Якесь жахіття наснилося?

– Ні, – та раптом пригадався той самий сумний пес із крилами. Здалося, він знову мене кликав.

– Аралез? – якимось шостим чуттям вловила Бет. Тривале близьке спілкування давалося взнаки.

– Здається, так.

– Здається, ще трохи, і нам доведеться звернутися до магістра Фаеріна, – занепокоєно промовила подруга.

– В тебе всі дороги ведуть до нього, – хмикнула я.

– Тоді у лазарет! – не відступалася Бет. Зітхнула, додавши: – Але я все ж гадаю, декан допоміг би краще.

– Облиш, яка дурня від перенавантаження в голову не полізе. А він точно скаже припинити лікувати Ярума.

І перекривляла декана:

– «Потойбічна магія надто небезпечна».

Якщо Ярум після вчорашнього взагалі прийде. Тільки-но подумала за це, і настрій впав далі нікуди.

– Знайдемо тобі іншого тіньовика, попрактикуєшся на тому, який більш безпечний.

– У них немає таких дивних вирв на аурі, – зітхнула я. – Може, ці сни взагалі не пов’язані з Ярумом.

Сказала і сама собі не повірила. Бет теж скептично на мене зиркнула.

– До речі, – схопилася раптом, ледь не луснувши себе по лобі. – Зовсім забулася, тримай.

Вона метнулася до своєї заплечної сумки, яка лежала на кріслі. Витягла щось з кишені і повернулась, простягаючи.

Є припущення, що вона знайшла?)