13

І я усвідомила, що перестала відчувати свою магію. Ніби довкола все погрузло в темряві. Але вона зовсім не лякала. Навпаки, здавалася надійною опорою.

– О, ви вже вдягнулися! – почувся наче крізь воду насмішкуватий голосок Бет.

Мить, і я опинилася внизу. Буквально. Лежачи на спині. На траві, у прихистку темені кущів. А наді мною нависало тіло. Із сяючими срібними вкрапленнями очима.

– Що... Як... – від подиву не вдавалося вимучити із себе нічого розумного.

Та і сам Ярум виглядав спантеличеним не менш за мене. Просто краще це приховував. Озирнувся назад.

Та ми ж перед деканським будинком, ховаємося у кущах!

– Бет! – шоковано видихнула я. – Ти нащо її там залишив?

Ярум нахмурився, знову дивлячись на мене:

– Ти мене лікуєш, отже потрібна.

Логічно, але ж:

– Друзів не кидають самих! – гримнула я, підскакуючи на ноги. Ярум відсунувся, не заважаючи, втім залишився у тіні дерев сидіти. – Треба негайно до неї.

Хлопець мовчав. Дивився на мене поглядом, який я геть не могла прочитати. Я ж стояла над ним, зла до неможливості.

Ми спопеляли, точніше я його спопеляла поглядом, а він... А що він? Здавалося, взагалі у свої думки поринув. І це дратувало ще більше:

– Як тобі взагалі прийшло в голову кинути Бет! Саму! З деканом! – прошипіла роз’ятреним василіском.

– Вона ніби його не боїться, – і тут я отетеріла: він що, не розумів, чому я злюся? Та в якому підземеллі він виховувався?

– Вона взагалі нікого не боїться, і в цьому її головна проблема, – все ще зла, я почала обходити Ярума.

Він схопив мене за руку, утримуючи:

– Але ж тобі прилетить, якщо повернешся.

– Я своїх не кидаю, – відрізала, забираючи руку. І зазирнувши йому у вічі додала: – А от ти мене розчарував. Ми тебе не видамо, можеш йти, головне настоянки не забудься випити.

І розвернулася. У вікні вітальні, здалося, промайнула тінь, ніби декан за нами підглядав. Втім, можливо, то Бет намагалася втекти. Треба поквапитися до неї.

Позаду відчувала пильний погляд. Але оглядатися не хотіла. Надто злилася.

Поверталася до вітальні по стіні, за допомогою магії. Індикатор не спрацював, певно, декан його відключив одразу.

Щойно опинилася на підвіконні, поруч відчула магію Ярума.

Декан уважно нас оглянув, нічого не сказавши. Щось дивне, ніби схвалення, промайнуло в його очах. Але він швидко поправив окуляри, повертаючи собі суворий вигляд.

– Отже, що б вам такого вигадати в покарання? – з передсмаком протягнув магістр Фаерін.

Він і справді був одягнений в звичайну темну сорочку і світлі брюки. Але очі так і уявляли усі ті кубики на пресі! Чи він спеціально зробив їх собі такими гарними?

– Ключі від всіх ваших пасток? – невинно поцікавилась Бет.

– Гарна спроба, – ледь помітно усміхнувшись, декан запустив свою магію. Певно сканував простір, аби вихопити сліди нашої сили і визначити, в які пастки ми втрапили.

Вмить його брови звелися біля носу. Він кинув швидкий погляд на Ярума. Той ледь помітно насторожився. На перший погляд в ньому нічого не змінилося. Та всім нутром я відчувала його напругу.

– А знаєте що, – раптом промовив декан, випрямляючись.

Мені не подобалась ця драматична пауза. І він не зводив з Ярума очей.

Я доклала всю силу волі, аби не зиркнути на хлопця. Бет я бачила боковим зором. І вона теж напружилась.

– Найкращий спосіб над вами познущатися – невідомість, – у декана на вустах заграла надто потойбічна посмішка.

– Ви закинете нас у невідомість? – уточнила Бет.

– Ні. Відпущу.

– І це все? – не вірила власним вухам подруга.

– Саме так, – підтвердив декан, усміхаючись.

І все ж, до чого він красень! Особливо в ті миті, коли зникає наліт серйозності.

– Тоді ми йдемо? – все ще не вгамовувалася Бет. І я її чудово розуміла! Самій ой як не подобався задум декана.

Подруга зробила крок до вікна, я разом із нею.

– Можете через двері, адептко Блуненбет, – насмішкувато прокоментував її дії магістр Фаерін.

Ми з Бет синхронно зробили крок у бік дверей і завмерли.

– Точно можна? – з підозрою уточнила я.

Декан невизначено повів плечем і продовжував насмішкувато на нас дивитися. Та він насолоджувався шоу!

Але визначитися, що робити, це не допомагало.

І я і Бет залишилися стояти на місці. Переглянулися швидко і одна одну зрозуміли. Треба вибиратися, і якомога швидше! Не втрапивши при цьому в пастки.

Ярум же як і завжди зовні залишався преспокійнісіньким.

Не змовляючись, ми кинулися до вікна. Так надійніше. Стрибнули на підвіконня і озирнулися на Ярума:

– Ти йдеш? – спитала я. Він зробив крок до нас, як голос декана зупинив:

– Адепт Ярум залишиться.

– Чому? – здається, десь глибоко всередині мене прокинулася совість. Якби не я, він би вже був у своїй кімнаті!

Декан точно якось зрозумів, що Ярум щось поцупив з його столу.