12-2

Ярум тим часом швидко озирнувся і тихою, кошачою ходою двинувся вглиб деканського житла. Я поквапилася за ним. Намагаючись ступати слід у слід.

Позаду відчувала Бет. Точніше, відчувала її азарт. Саму Бет майже не чула.

Ми опинилися в коридорі. Зліва двері в кабінет, попереду вітальня, позаду вітальні спальня. Десь там же душова.

По праву руку хол і вхідні двері.

Ще тут має бути бібліотека, але Бет поки не знайшла її.

В якийсь момент ми розповзлися в різні боки. Бет поквапилася до ванної, залишити послання порошком, який я їй передала.

Я ж намагалася знайти вхід до тієї самої бібліотеки. Хоча можливо, це не більше, аніж вигадки і академічні легенди. Втім, враховуючи, скільки разів я ледь не попалася на закляття декана, диво, що ми й досі були тут.

Куди подівся Ярум, я не встигла помітити. Здається, до кабінету.

– Й! – почувся з ванної приглушений зойк.

А за мить звідти вискочила Бет з величезними очима.

– Що? – почала я і завмерла.

На порозі стояв декан! У рушнику навколо стегон! І засуджуюче на нас дивився.

– Що? – визирнув звідкись Ярум. Глянув на декана і розчаровано видав: – А, фантом.

Фантом?! Ми з Бет переглянулися. Серце калатало чи то від припливу страху, чи від полегшення.

Наче зрозумівши, що розкритий, фантом враз розтанув, розчинився у повітрі.

– Чого це він зробив фантома голим? – буркнула Бет, якось дивно почервонівши.

– На тебе чекав, – єхидно відповіла я, повертаючись до шафи з рідкими рослинами, яку якраз побачила.

– Тш! – шикнула руда на мене, ляснувши по долоні, яка потягнулася до одного з екземплярів північної квітки. – Пастки!

– Нема їх тут, – обурилась я, потираючи руку.

Бет примружилась, втім дверцята шафи все одно зачинила. І ледь не заділа нить пастки!

Я хутко відштовхнула її руку, але не розрахувала сили, і ми разом почали летіти на якусь дивакувату статую.

Крутнувшись у завченому русі, ми з нею відстрибнули в боки. Але приземлилися не дуже м’яко і підлогу злегка трусонуло. У звичайній кімнаті таке було б непомітним, та ми ж у декана.

Тож завмерли, прислухаючись, чи нічого ніде не активувалося.

– Де Ярум? – самими вустами спитала Бет. Хлопець дійсно встиг знов зникнути.

Я потиснула плечима і кивнула у бік кабінету. Подруга мене зрозуміла швидко. І ми рушили туди одна за одною. Намагаючись ступати там, де вже ступали.

Стоп!

Я різко завмерла і озирнулася на Бет. Та спершу нічого не зрозуміла. Я кивнула їй на підлогу.

– Трясця! – прошипіла вона. – Треба валити.

Я мовчки знов кивнула.

Наші сліди проявлялися! І дедалі яскравіше.

Легко можна було зчитати, що ходило три людини. А оскільки світло посилювалося, отже, декан десь близько і нас от-от засіче.

Вже не так сильно ховаючись, ми помчали до кабінету.

– Ви чого розшумілися, – Ярум, почувши нас, двинувся назустріч.

Він так підозріло стояв біля столу – готова закласти свій диплом травниці, щось звідти поцупив!

– Ти щось узяв, – одразу зиркнула на нього і Бет. Отже, не здалося.

– Ні, – заперечив хлопець, підходячи до нас.

– Так, – примружилась я.

– Молодець! – хлопнула його по плечу Бет. Я ж лишень закотила очі:

– Дивись, аби в нас через це проблем не було, – і показала на підлогу. Наші сліди сяяли там все яскравішим блакитним відтінком.

– Чайників не вчать, як замітати такі сліди? – хмикнув Ярум, дивлячись на Бет.

– Чайники принаймні вчяться, – геть не зніяковіла подруга і двинула назад до кухні.

Ярум же зачинив двері кабінету і присів навпочіпки. Потягнувся до потойбіччя, закликаючи силу.

Прикрив очі, чаклуючи. Та я могла лишень вловити обривки чорних тіней його магії.

Бет теж щось відчула і з цікавістю озирнулася.

– Все, – Ярум стряхнув руки і підвівся на ноги. – Ходімо.

Сліди і справді почали зникати. Я завмерла, спостерігаючи.

Раптом відчула дотик до руки.

Ярум. Схопив мою руку і мовчки потягнув до кухні.

І не встигла я як слід ідентифікувати відчуття від його дій, як ми опинилися на кухні і він мене відпустив.

– Трясця! Декан! – Бет вже була біля підвіконня і швидко пригнулася, аби її не засікли.

Втім, схоже, все ж таки засікли.

Раптом кухня стала рухатися, стискаючись.

Ярум знову схопив мою руку, і ми кинулися в коридор.

– Вітальня, – прошепотіла позаду Бет.

Хлопець мовчки кивнув. Не гальмуючи звернув туди, і мене за собою потягнув.

Вхідні двері відчинилися, всюди різко включилося світло, а ниті заклять полинули до нас.

– Я йому так просто не дамся, – пирхнула Бет

Здула волосся з чола, займаючи бойову позицію, готова чаклувати і відбиватися.

Я ж потягнулася магією до винограду. Можливо, вдасться повторити трюк з ним на відстані. Все ж він зараз просякнутий моєю силою.

Почулися кроки магістра. Серце шалено закалатало.