10

– Чого це?

– Того! Бо ти відьма з нестабільним даром. Тебе й без того магія власна шарахає. А що буде, як лей-лінії підхоплять потойбічну силу? І влуплять нею? Ти ж у кращому випадку втратиш здатність чаклувати. А то й взагалі у потойбіччя утягне.

– Та тут ціла академія тіньовиків, – насупилася я. Все ж приймаючи правду.

Тоді, на спарингу. Добре, що я всього лише відчула емоції Ярума. А могла ж і його сили ковтнути. І взагалі не встати.

– То ніяких тіньовиків? – бабуся вперила в мене свій відьомський погляд, явно щось відчуваючи.

– Ні-є.

– Аймаро, обіцяй, що берегтимеш себе.

– Добре-добре, не хвилюйся. Це ж академія, – спробувала надати легковажного тону. – Тут он один наш декан чого вартий, завжди поруч.

– Маро, не здумай захопитися тіньовиком. Тримайся від них подалі. Їхня сила приваблює своєю могутністю, але ж вона надто небезпечна.

– Та мені нема коли кимось захоплюватися, – насилу витиснула з себе легкий тон і посмішку. – Твій улюблений декан нам жодної вільної хвилини не дає!

– Я ж казала, що він гарний хлопець, – кивнула бабуся, наче трохи заспокоївшись. Мов, Фаерін не дасть мені наробити дурниць.

– Гаразд, бабусь, я на заняття вже побіжу. Ще раз дякую.

– Люблю тебе, – і ба відключилася.

А я залишилася у важких думках. Слова бабусі не на жарт мене непокоїли.

Це ж і справді виходить, що Ярум для мене небезпечний. Принаймні, допоки я не навчуся керувати своєю магією.

Може, якщо не чаклуватиму в його присутності, то все буде добре?

Та й взагалі, чого мене це так бентежить? Я ж не збираюся дійсно ним захоплюватись... і точно не його істинна.

Інколи під час пар здавалося, він на мене дивиться. Та щойно я до нього розверталася, його похмурий погляд опинявся на вікні.

Бет теж була тихіше, ніж зазвичай. Певно, хвилювалася через прихід батьків.

Блорн-Ві! Досі не можу повірити, та вони ж із наймогутніших магічних родин! Сам король вимушений на них зважати. Мабуть, академія єдине, куди від них дійсно можливо втекти.

Бо вона знаходиться на окремій місцині під надійною охороною. Разом із невеличким містом Сімевієм навколо.

Втім, у нас із Бет було і важливіше завдання на день, аніж забивати собі голову тіньовиками та батьками. Наприклад, уникати розлюченого декана, розмову якого ми вчора так нахабно підслуховували.

Хоча мені й здавалося, що змогли підслухати лише тому, що він дозволив. Але все одно ми про всяк випадок звертали в інші коридори, ледь десь чувся його оксамитовий баритон. Або з’являлася підтягнута фігура.

Тож після пар в їдальню теж йшли обхідними шляхами. І прийшли вже майже під кінець обіду.

– А що це в нас тут таке? – хижо примружилася подруга, зупиняючись у проході.

Мені довелося визирати з-за її плеча, аби подивитися.

– Що? – я нічого не розгледіла незвичного. Адепти, їдять. Тож почала легенько штурхати Бет у ребра, аби вона проходила. Позаду теж скупчувалися голодні студенти.

– Твій колишній, – вона нарешті трохи просунулася вперед.

– Теж мені здивувала, – фиркнула я, підкликаючи магією підноси. – Він взагалі-то тут досі навчається.

– То може, виправимо це непорозуміння? – хмуро видала Бет з усмішкою, яка не віщувала Ютенові нічого хорошого. – З яких пір він водиться з цим гівнюком Церізом?

– Що? – я ошаліло завертіла головою.

І дійсно! Ютен виявився за столиком головного гівнюка академії, за сумісництвом капітана команди з чарболу. Ну і його шайка реготіла на сусідніх стільцях, куди ж без них.

– І справді підозріло, – протягнула я ошелешено. – Чи не він вчора волав, як його бісить Церіз?!

Оскал Бет виявився дуже хижим. Вона вже встигла підхопити свою тацю.

Уважно слідкуючи за моїм колишнім, ми наклали собі їжі і сіли недалеко від входу, аби швидко перехопити хлопця.

Поки обідали, до мене раз у раз підходили студенти, зробити замовлення. Кому від головного болю зілля, кому від сну порошок, аби вночі гарно підготуватися. Комусь настоянку для «очищення шлунку невірному бойфренду».

В останньому ніколи не відмовляла. Жіноча солідарність, як-ніяк. Добре, що в основному зілля ходові і у мене таких завжди стоїть запас.

Перо за допомогою магії записувало все в спеціальному блокнотику, який я поклала на край стола.

Раніше адепти намагалися в нього заглянути, щоб побачити замовлення інших, але вже звикли, що він добре захищений.

Швидко поївши, я магією відправила наші брудні тарілки на кухню і дивилася, як вони оминають невеличкий затор з чужого посуду. Бо артефакт ганяє по одній траєкторії, а власною магією майже ніхто в таких речах не користується.

Посуд з затору почав падати, огрядна жінка з роздачі у зеленому фартусі, теж відьма, використовуючи навколишні лей-лінії заморозила його.

– А ну розберіть, що ви тут накоїли! – гаркнула на весь зал, не даючи адептам втекти з місця катастрофи.

Втім, ми з Бет і не збиралися – вичікували, коли Ютен пройде поряд.