7

– Перевіряв? – самісінькими вустами спитала я.

– Ага, – хмикнув він, розглядаючи мене та Бет.

Подруга якраз накинула на нас звуконепроникний полог, аби в кабінеті не почули.

– Добре, тоді викреслюю зі списку ідей, – пробубніла я, дістаючи маленький записничок із кишені.

Однією рукою тримаючись за цеглини, іншою тицьнула пальцем, ніби щось закреслювала, і сховала назад.

Погляд, яким нагородив мене Ярум, треба було бачити! Ледь зуміла стримати злодійську посмішку. Хлопець перевів недовірливий погляд на Бет, намагаючись зрозуміти, чи я серйозно планувала бити його по голові, але подруга лише заплітала магічну мотузку.

Закріпивши її на найближчому дереві, швиденько спустилася вниз.

– Лови, – крикнула Бет, кидаючи свою магічну мотузку мені, коли я вже почала спускатися стіною, бо так надійніше.

– Якого козла ти твориш! – зашипіла я. – Зараз же у вікно декана вріжеться.

Мотузка у вікно не врізалася, але й до мене не долетіла.

– Нічо, хай мої рідненькі трохи полякаються, – хмикнула Бет.

– А потім ми будемо лякатися декана весь навчальний рік! – я потягнулася лей-лініями до мотузки.

Як відьма, я беру силу з оточення. І, як це часто в мене бувало, вона, сила, знов не послухалася. Я не тільки мотузку не підхопила, а ще й сама відлетіла від стіни, підхоплена лей-лініями вітру.

«Пір’я дране! Знову боляче падати», – тільки й встигла подумати. Заплющила очі і готувалася до зіткнення із землею.

В останню мить схаменулася, що треба було схопитися за ті самі вітряні лей-лінії... Але земля вже була зовсім поряд!

Проте замість болючого удару я відчула під собою щось м’яке та пружне.

– Трясця, Маро, ти збиралася мотузку спіймати, чи нас на дах закинути? – почувся наді мною стурбований голос подруги.

– Хто кого мав рятувати? – хмикнуло тіло піді мною і нахабно додало: – Я ж казав, що удари по голові не допомагають.

І навіть не подав знаку, що йому боляче!

– Хороший травник не довіряє словам пацієнта, а перевіряє ефективність власноруч, – лише і змогла видати я, все ще тримаючи очі заплющеними.

– І як? – знов хмикнуло тіло піді мною.

– Ти говориш, – озвучила очевидне.

– Це ж ніби гарний знак? – підігрував далі Ярум.

– Був би, якби ми не намагалися тебе заколисати, – я нарешті відірвала голову від чоловічих грудей, розплющила одне око, потім друге.

І наштовхнулася на пронизуючі темні очі. Дивно, ніяких вкраплень у них зараз не було. Може, вкраплення тільки на сонці з’являються? Чи при світлі?

Та що найбільше вразило – те, наскільки він виснажений. Хоча й тримався гідно, не будь я травницею, то і не помітила б.

– Ем, не хочу заважати вашим відносинам «лікарка-пацієнт», але якщо ми зараз не вшиємося звідси, то лікувати нас будуть у цілителів, – протягнула подруга, за звичкою займаючи бойову стійку.

Бет дивилася вгору, трошки вивернувшись, я теж зиркнула у вікно деканського кабінету.

Ох, яким же поглядом він нас пропалював! Я миттю злетіла з Ярума, хлопець ще швидше опинився на ногах, і ми позадкували до гуртожитку.

Ну як, позадкували, зробили кілька кроків, а потім розвернулися і стрімголов рвонули щодуху.

Дорогою здалося, ніби я помітила Ютена. Але не впевнена, бо хлопець, віддалено схожий на нього, був весь вкритий зеленою фарбою. Та й ми надто швидко бігли, аби сильно роззиратися.

Оговталися вже біля дверей нашої кімнати, де я за звичкою одним махом зняла захисні закляття.

Бет почала сміятися:

– Вау! Оце ви вчудили!

– Ми? – я здивовано озирнулася на неї.

Крадькома зиркнула на Ярума, але той виглядав нахмуреним і ніби... розгубленим? Але чому?

Штовхнула двері, проходячи і жестом запрошуючи слідувати. Ще втече.

– А хто у декана під вікнами затискався? – хіхікнула подруга, з розбігу плюхаючись на своє ліжко. Одразу підтягнула до себе магією улюблений план кімнат декана, збиралася вносити якісь примітки.

– Це була випадковість, – я завернула до робочих столів із казанками та склянками. – Ти б це... не виходила зайвий раз з академії, бо ж можуть підстерегти.

Її батьки, здається, на все здатні, аби тільки заробити на власній дочці.

– А я далі Симевію й не ходжу, – потиснула плечима руда, кинувши погляд на Ярума. – А в Симевій так просто не потрапити.

Ну, загалом, так. Містечко, яке виросло навкруги академії, вважається закритою територією. Туди так просто не потрапити, якщо ти не студент, абітурієнт або працівник.

Ярум у розмові участі не приймав. Мовчки пройшов до мого ліжка і сів.

Виглядав він не набагато краще, аніж вчора, принаймні притомний, і то добре. Хоча видимих фізичних ушкоджень я не бачила.

Взяла кілька із підготованих настоянок і підійшла до хлопця.

– Що? – хмуро глянув він на мене.

Ніяково переступила з ноги на ногу. І дала собі подумки ляпаса. Травниця я, врешті-решт, чи гірська коза?

– Мені треба, аби ти зняв сорочку, – твердо промовила, ставлячи настоянки на тумбу.

– О-о, то може мені заночувати сьогодні деінде? – одразу хрюкнула від сміху Бет.

Я кинула на неї осудливий погляд і швидко затараторила Ярумові:

– Не звертай на неї уваги, то вона після втечі від декана завжди така. Адреналін у мозок і те-де.

– Ні те ні де! – хмикнула подруга, із цікавістю розглядаючи новенького.

– У мене всі вчорашні рани загоїлися, – промовив Ярум. Йому явно не було комфортно від такої уваги до його персони, але він старався цього не показати.

Всі? Ого. Тоді ж яка в нього насправді сила?

– Це для роботи з аурою. Все ж я травниця, при дотику шкіра до шкіри мені легше працювати, – ох, сподіваюсь, голос не звучав надто винувато. – Ну і просканувати про всяк випадок фізичне тіло. Бувають же внутрішні ушкодження.

Ярум кілька митей мовчки дивився на мене, ніби шукав якісь відповіді. Потім так само мовчки зняв сорочку.