5-2

Але Ярума не побачила.

– Добре, хоч сушені тараньки з групи підтримки сидять на дієтах, а то я така голодна, що когось би точно побила, – Бет вже переключилася на кухарів і у всі очі видивлялася, коли винесуть нові порції. – Маро, тобі теж треба гарненько підкріпитися, у нас на вечір грандіозні плани.

– У нас? – без надії уточнила я.

– Які ще плани? – одразу встрянув Ютен.

– Тебе не запрошують, – огризнулася Бет і повернулася до мене: – Я складу план, треба  добряче подумати.

– А-а, ви до декана, – втратив будь-який інтерес до розмови Ютен.

Угу, наш декан дозволяв пробиратися до себе в кімнати. За умови, що вдасться обійти всі його пастки.

Моя бабуся назвала його кмітливим через це і почала дуже поважати. Бо так «діти» під наглядом і вчяться практично застосовувати знання, не ризикуючи життям.

Звичайно, тим, кого піймають, дадуть умовну кару. У вигляді напрацювання теорії чи практики, в залежності, на чому і як тебе спіймали.

Та поки ще ніхто не зміг обійти всі кімнати декана. Для Бет це, звичайно, звучало як персональний виклик.

Тож, майже щовечора, поки я варила зілля, вона корпіла над схемою деканського житла.

От і зараз так, після обіду ми рушили в кімнату. Нашвидкуруч зробили домашнє, і поки я готувала замовлення для адептів, Бет розробляла план проникнення до декана.

Ярум так і не з’явився в їдальні, навіть на вечері. Я вже й не сподівалася, що він прийде до мене лікувати свою ауру. Та перед виходом вирішила все ж залишити нотатку, що невдовзі повернуся.

Магічні слова проявлялися на дверях зеленим кольором, щойно хтось наближався. Принаймні, так воно мало бути.

– Пішли вже, – не витримала Бет, хапаючи мене за руку, і потягнула до сходів.

Щось я не була впевнена, що закріпила всі лей-лінії як потрібно. Спробувала ще раз перевірити, але Бет мчала коридором, не даючи мені навіть озирнутися.

– Якщо мій напис когось раптово атакує, це буде твоєю провиною, – лишень зітхнула я.

– А це ідея!

– Я надто боюсь, коли у тебе так горять очі.

– Можна схожий залишити деканові.

– Тоді треба додати туди подразнюючий порошок, аби ми зранку могли побачити, чи спрацювало.

– Сподіваюся, він в тебе з собою, – Бет припустила ще швидше.

І вже за якихось кілька хвилин ми стояли під вікнами деканських апартаментів.

Його кімнати займали весь другий поверх двоповерхового котеджу. На першому поки що ніхто не жив. Не без допомоги студентів, які періодично тут снували та втрапляли в пастки.

– Нагадай ще раз, будь ласочка, навіщо ми це робимо? – прошепотіла я, чухаючи собі лоба. І роздивляючись цегляну стіну, по якій, за планом Бет, ми мали залізти у вікно магістра Фаеріна, не використовуючи магії.

– Тому що хочемо утерти деканові носа і бути звільненими від екзаменів в кінці року, – хижо посміхнулася напарниця, дивлячись на єдине освітлене вікно другого поверху. Але також шепотіла для конспірації.

– Взагалі-то я про підйом по стіні без магії, – бо лазити до декана і самій було цікаво, хоча на винагороду за успішне проходження всіх його пасток у вигляді автомату в кінці року я геть не розраховувала.

– А, просто вікно у вітальні у нього найменш захищене. Але ніхто через нього пролізти не може, сигналка б’є тривогу ще до того, як долізеш до другого поверху. Думаю, це через те, що на стіні він поставив індикатор магії. Щойно хтось спробує влізти по ній за допомогою магії, декан одразу ж дізнається.

– А ти добряче тут вже освоїлась, – присвиснула я. У подруги явно забагато вільного часу. Або інтересу до декана і його окулярів!

– Бачиш, світло горить? Там кабінет. Досі працює.

– Єй-магіє, цей чоловік взагалі хоч колись відпочиває? – не втрималася я від тихого коментаря.

– Пф! Робота – то все його єство. Здається, крім неї у нього взагалі дозвілля немає. Хіба що дурні окуляри носити та всім правилам слідувати, – вона струснула руки одна об одну і пішла до стіни.

– Певно, за наступної вилазки треба буде залишити йому настоянку для відпочинку. Бо так і без декана зостатися можна, – зітхнула я, подумки вже прокладаючи маршрут по виступаючих цеглинках.

– Залишити йому незаконне пойло? А мені подобається хід твоїх думок!

– Що? Ні! – магіє, чому останнім часом мене всі неправильно розуміють? – Я про звичайні вітамінні добавки для нервової системи.

Еге, хто б мене ще слухав. Подруга вже схопилася за перші цеглинки і почала здійматися.

Не вагаючись, я стала видиратися слідом. Що-що, а безмагічне лазіння у мене виходило краще, ніж у неї. Та й краще, аніж у більшості з групи. На відміну від решти магічних умінь.

Практика з дитинства давалася про себе взнаки. Гірські кози кращі вчителі, щоб їх.

Намагаючись навіть не дихати, аби себе не видати, ми прямували до вікна у вітальню.

На диво, туди забралися легко, ніякі сигналки не горланили. Застигли на підвіконні, не поспішаючи опускати ноги на підлогу. Там могли бути пастки.

Спочатку оцінювали обстановку і прислуховувалися до відчуттів.

У кімнаті було темно, тож розгледіти її не виходило. А декан любив бавитися перестановкою меблів. Аби студенти, які вирішили продиратися в темряві навпомацки, орієнтуючись на розташування меблів в останній візит, зачіпали якісь вази, статуї й дивани, тим самим видаючи себе.

З боку кабінету лунали голоси на підвищених тонах. Окрім деканова наче жіночий... навіть почулося слово «весілля».

Ми прислухались. Я голосу не впізнала.

Чого неможна сказати про Бет. От хто явно не тільки впізнав, але й почав панікувати!