5

– Що? – ледь не вмерла від цікавості я.

– Аралези, – вона рушила далі. Ми якраз заходили до заповненого адептами холу з рукомийниками.

– І? – наздогнала я.

– Потойбічні духи, схожі на крилатих псів. З ними наче і тіньовики контактують...

– А які ще є потойбічні духи?

– Та хтозна, їх там повнісінько, то краще в самих тіньовиків питати, вони їх вивчають.

– А птахи є? – згадалася та моторошна істота, що накинулася на мене. Добре хоч уві сні вона більше не приходила.

– Та повно, – знизала плечима Бет. – А чому ти питаєш? – примружилася.

– Про що пліткуєте, дівчата? – пролунало позаду.

Нас наздогнав Ютен, якраз коли ми помили руки. І пристроївся зліва від мене, подалі від Бет.

– Як краще ховати тіло настири, від якої інакше не здихатись, – «мило» оскалилася руда, прямуючи до широких дверей, звідки чулося клацання виделок о тарілки.

– О, і як? – озвався Ютен.

– А тобі для практичних цілей? – діловито поцікавилась я.

– Дорогу кращій збірній! – гаркнув голос у протилежному кінці холу.

До нас, оминаючи вмивальники, неслася команда збірної з чарболу. На чолі з капітаном, старшокурсником Церізом Йотором.

Його голосину знали усі в Академії, тому поспіхом розступалися, щоб не бути зметеними.

– Тепер так, – хмуро відповів мені Ютен.

– Відбиті покидьки, – буркнула Бет, навпаки, прискорившись.

– Бо адміністрація очі закриває, – погодилася я. Давно ми не були такі одностайні.

Команда академії дійсно одна з найкращих. І це геть тьмарить їм голови!

– Хоч у чомусь наші думки сходяться, – хмикнула Бет, ще прискорюючись в напрямку роздачі.

Ми вже майже бігли: команда Церіза наче саранча забирала всю їжу, яку бачила. Не встигнеш – чекатимеш, доки нову винесуть!

Я на ходу підкликала собі та Бет магією підноси, поки подруга вставала у чергу.

Їдальня у нас здоровенна. Напроти входу стоїть довгий стіл для викладачів. За ним у стіні височезні вікна-вітражі. Від підлоги і до самісінької стелі.

Зліва від входу таці, далі столи видачі з їжею та напоями. Весь інший простір зайнятий рослинами і столиками для студентів.

– Пізно, отруйнице. Ми вже тут, – позаду почувся насмішкуватий голос Церіза. – Хлопці! У нас зараз важлива гра, тож підкріпіться, як слід! – і перший пішов подавати приклад, магією підхоплюючи одразу весь казанок із гарячою печенею.

Його команді здоровенних бугаїв повторювати двічі не було необхідності. Розпихуючи ліктями інших студентів, вони почали накладати собі їжі, спустошуючи всі таці та глечики.

Черга геть зламалася, ніхто не наважувався ставати їм на заваді.

– От гівнюки, – прошипів Ютен позаду мене.

– Якби не матч, я б надерла йому зад, – в тон Ютену відповіла Бет.

Угу, бо якщо перед грою хтось із них виявиться травмованим, то від ректора прилетить вже Бет. І чхати, що вони лізли поза чергою. Мій живіт, погоджуючись, застогнав голодним ревом. Аромат готових страв надто сильно розбурхував його. І я теж додала до бурчання супутників:

– Гордість академії, щоб їх русалки в воду затягнули. Гадають, їм все дозволено!

– Бурʼянщице, на матчі побачиш, чому нам все можна, – гигикнув Церіз, проходячи повз нас до столиків, які вже зсували для команди молодші хлопці «на побігеньках».

Наївні, думали, якщо прислужать, то над ними не будуть знущатися чи взагалі візьмуть до команди.

Кажуть, щоб взяти до компанії, Церіз та його дружки вигадували якесь мерзенне завдання, яке потрібно було зробити. А до команди і взагалі не попасти, доки вони не випустяться.

– Робити нема чого, ходити на твої матчі, – фиркнула я, але мене вже не слухали.

Церіз із призивним кличем сідав за столи, і команда його підтримувала.

Ютен продовжував буравити їх злим поглядом.

– Король академії, – хмикнула я.

Ми з Бет розуміюче переглянулися.

Минулого року, коли всі тільки-но дізналися, що я травниця і отримала дозвіл робити зілля в своїй кімнаті, він приперся одним з перших!

Розвальцем, такий само нахабний та самовпевнений.

– Будеш допомагати мені, – заявив, жуючи якусь тягучу гидоту, – і ніхто тебе не образить!

– Та мене і так ніхто не ображає, – знизала я плечима. – І допомагаю усім, кому потрібна допомога.

– От і чудово. Добре, що ми порозумілися.

– Що треба-то? – я мала здогадатися, але тоді ще не знала, який він... козел!

Різ схилився до мене і прошепотів, обдавши запахом неймовірно бридкої трави з рота:

– Нам з хлопцями зілля, щоб жодна дівка не могла відмовити! Поки десятка пляшок буде достатньо.

– Що?! – Бет якраз заходила до кімнати і, як він не намагався шепотіти, явно почула.

– Та я краще дівчатам роздам зілля, щоб ти жодній не сподобався! – процідила я, і ми з Бет удвох витурили його з кімнати.

В хід йшли ганчірки, мітла і навіть казан, не кажучи вже про магію та неабияку схильність моєї сусідки до бійок.

Спочатку Різ намагався погрожувати, та провівши якось день в обіймах унітаза, притихнув. Йти на пряму конфронтацію побоювався, але паскудив нишком. І розпускав ті самі плітки, за які згадував Ярум.

Де він, до речі? Пильним поглядом окинула їдальню.

Друзі, найактивнішим коментаторам роздамо промокоди) Долучайтесь)