4-2

Ярум нахмурився ще сильніше, якщо це взагалі можливо. Навіть не дочекавшись дозволу, рушив до виходу з полігона.

Я ж подивилася на декана.

Дивно, він був не стурбований, як це зазвичай бувало, коли до когось з учнів приїжджали батьки серед навчального процесу. А роздратований.

Втім, магістр Фаерін швидко опанував себе. Лише підніс руку до носа звичним жестом, наче бажав поправити окуляри. Згадав, що їх там немає, і рикнув:

– Чого роти роззявили? Хутко до роботи. Аймаро, становись із Бет.

Решта пари пройшла, як і завжди. Під кінець навіть думати сил не було. Аби лише якомога швидше з того тренувального поля втекти.

Настоянка проти втоми таки знадобилася. Усій групі.

– Що у нас далі за розкладом? – спитала Бет, коли ми нарешті виходили з нашої кімнати і я зачиняла її.

– Історія магії, – озвалась я, перевіривши магічні сплетіння захисного закляття.

– О! Хоч відісплюся, – подруга солодко потягнулась у передчутті, рушаючи до лекційних кабінетів. – Ти, головне, не тицяй пані Шавелін своїми лей-лініями, – хіхікнула.

Нагадувала, як на початку року, коли нова вчителька тільки з’явилася, я намагалася прощупати її своєю цілительскою силою. Думала, може, знайду якийсь закупорений канал, чи що.

Але нічого, звісно ж, не знайшла: пані Шавелін народилася без магії і моїх спроб навіть не помітила. На відміну від Бет, яка кілька днів хихотіла з моїх дослідницьких зазіхань, і досі їх мені споминає.

– Там і тицяти нема куди, – озвалася я. – Навіть ніяково, шкода людину, як взагалі можна жити без магії?

Студенти надто часто користувалися її становищем. Тому я намагалася хоча б не спати на її лекціях.

Бет знизала плечима. На відміну від мене, ані сумки з підручниками, ані хоча б зошиту вона не взяла.

– Ти, головне, не хропи, принаймні, як деякі, – не залишилася в боргу я.

– Ти що! Я ж справжній воїн, все роблю тихо і непомітно, – хмикнула Бет, подивилася на мене. Я на неї. І ми зайшлися сміхом:

– Ага, тихо. Особливо трупи всілякі тихо підбираєш, – цікаво, чому його батько приїздив?

– Взагалі-то, декан цього так і не помітив, – зауважила Бет, завертаючи за поворот.

– Чого я не помітив? – пролунав перед нами підозрілий голос декана. Чоловік винирнув із сусіднього коридору, що вів до адміністративної частини, і вочевидь був надто занурений у власні думки.

Я на мить розгубилася, але мою подругу такими дрібницями не пройняти:

– От якби помітили, то знали б, – і невинно усміхнулась.

Декан кинув на неї примружений погляд, але нічого не сказавши, натомість переключився на мене:

– Ярум до тебе не приходив?

– Коли? – він щось дізнався?!

– Після пари, – протягнув декан, тепер вже точно щось підозрюючи!

– Він взагалі до мене не приходить, а що?

– Ніколи? – брови декана ледь звелися у невдоволеному жесті.

– Ні, – принаймні добровільно.

Кивнувши, магістр Фаерін мовчки пішов далі. Узнав про бої Ярума? Чи проблеми зі сном? Чи підозрює щось інше?

– Він раніше не питав, хто до тебе приходить, – задумливо протягнула подруга, дивлячись услід зниклому за поворотом деканові.

– Думаєш, здогадався за ваше невеличке «хобі»? – обережно поцікавилась я, завертаючи в протилежну простору галерею, яка вела до лекторію.

– Не знаю, але магістр Фаерін виглядав роздратованим, що до Ярума прийшов батько, – Бет пішла за мною.

– Ага, схоже, не вперше знімає з пар, – підтримала я, силкуючись пригадати, коли ще його забирав тато.

– Якщо так подумати, то Ярум частий гість на моєму, ем, хобі.

– Жити набридло, чи що?

З такою понівеченою аурою йому тільки битися з відбитими покидьками!

– Взагалі-то він дуже вправний. Не пам’ятаю ще жодного разу, коли він програв. Але завжди кудись зникає після бо... кхм, хобі. Ніби розчиняється. Я кілька разів намагалась його перехопити.

– Навіщо? – здивувалася я.

– Цікаво ж, – хмикнула Бет. – Як би інакше я його до тебе приперла?

– А вчора він теж не програв? – зацікавилася я.

– Звісно ж, ні! Ти б бачила його супротивника, – пересмикнула плечима подруга.

– То йому просто подобається набивати морди? – чомусь все всередині противилося такій думці.

Бет знову задумалася:

– Не схоже. Не те щоб він і в академії хоча б раз усміхнувся. Але під час «хобі» в нього швидше вимушений вигляд.

– Тоді заради грошей? – припустила я.

– Думаєш, тому його батько приїздить? – дійшла дивного висновку подруга.

– І який взаємозв’язок?

– Інтуїція, – лишень потиснула вона плечима, завертаючи до нашого лекторію. – Батько влипнув у неприємності, син всіма силами намагається врятувати сім’ю?

– Не у всіх погані батьки, – обережно зауважила я. Для Бет тема батьківства завжди доволі гостра.

Руда не відповіла, коридорами пролунав сигнал про початок занять, і ми поквапилися зайняти місця.

Пари пролітали швидко і ніби повз мене. Хоча не без користі: щонайменше ще чотири нових рецепти мазі та дві настоянки для Ярума вдалося вигадати.

Лишень би прийшов сьогодні. Адже на жодному занятті він так і не з’явився. Тому закінчення лекцій і початку обіду я насилу дочекалася. На обід же він точно мав прийти, так? Навіть таким відбитим тіньовикам потрібна їжа.

– Про що ти так активно цілий день міркуєш? – тицьнула мене у бік подруга, коли ми виходили з останньої пари і йшли через парк до столової.

– Не що, а кого, – відгукнулась я.

– О-о, вишукуєш, кого підбити на експериментальні настоянки? – хіхікнула Бет.

– Навпаки, – посміхнулася я.

– Навпаки? – подруга спантеличено почухала носа.

– Кого – вже знайшла, – хмикнула я. – А от як... До речі, що ще ти знаєш про Ярума?

– О, то містер «похмура скеля» тобі сподобався? – пожвавішала подруга.

– Просто хочу отримати точний анамнез пацієнта, – покосилася на неї я. – А якщо серйозно, може, щось чула на своїх, – я озирнулася по сторонах, чи ніхто не підслуховує, – своєму хобі.