– Нащо ти приперла мені труп? – витріщилася я на сусідку по кімнаті, яка, віддихуючись, з допомогою магії протягувала у двері якесь тіло.
– Це не труп! – обурилася Бет, не дуже м’яко ляснувши тіло мені на ліжко. І, здуваючи пасмо рудого волосся з обличчя, радісно сповістила: – Це пацієнт!
Тіло застогнало, немов наглядно демонструючи, що воно таки ще живе.
– В тебе клептоманія? Підбирати все, що погано лежить? – я обережно наблизилася, придивляючись.
Студент. Весь в синцях та подряпинах, одяг зім’ятий і місцями подраний. Темне скуйовджене волосся, збиті кісточки пальців.
– Ти, звісно, всіляке лайно додому приносила, але щоб таке! – все ще шоковано додала я.
На обличчі подруги не виникло жодного каяття. Навіть навпаки, вона гордо заявила:
– Він тіньовик! – ще й руками тицьнула, радісно скалячись.
– Що?! Чого ж ти одразу не сказала! – я ледь не запищала на радощах, підскочивши до тіла.
Тіньовик. Без свідомості. Ранений. Та це ж мрія будь-якої травниці!
Все тому, що на відміну від відьом та магів, тіньовики черпають свою силу з потойбіччя. Тож і ранити чи завдати їм шкоди вкрай важко. Та й лікуються вони переважно у тіньовиків в силу особливостей магії.
– Бет! Ти – найкраща! – на радощах обійняла я подругу.
Та злегка скривилася.
– Знов на заборонені бої ходила? – примружилася я, роздивляючись, як незграбно вона підтримує одну руку іншою.
– Хто? Я? – скорчила ангельське личко моя руда сусідка. – Та ніколи в житті!
Я нагородила її поглядом «ага, так і повірила», але надто радісна була, аби дійсно сердитися на її гарячу голову.
– Тобі ж потрібно було нове поле для експериментів! Ось я його тобі й принесла, – підсолодила руда.
– Поле, – фиркнула я, схиляючись над хлопцем. Обережно з допомогою магії зняла з нього закривавлену сорочку.
За розмірами м’язів, і справді простору чимало.
– Та це ж... отой, новенький? Як там його...
– Ярум, – хмикнула подруга. – Він самий.
– Зажди, а якщо я з ним напартачу?
– Тоді у нас, – вона зиркнула на годинник, – є ще приблизно чотири години до світанку, аби сховати труп. Ну ви тут розбирайтеся, а я пішла, – і Бет нахабно вислизнула за двері.
Я ж встала над тілом, яке знов застогнало. Уважно роздивлялася, поки в голові зрів план лікування.
А нічогеньке таке, рельєфне. Суперник в нього мав бути дуже сильним. Бо Ярум, хоч і з’явився в нашій академії на початку одразу другого курсу, десь місяць тому, але вже встиг надбати репутацію сильного тіньовика.
А також замкненого, нахабного одинака, до якого краще не наближатися.
Втім, я ж травниця, мені не слід судити людей. Мені слід їх лікувати!
Щоправда, сказати легше, аніж зробити.
Тіньовик! Не можу повірити своєму щастю!
Спершу взялася за видимі поранення. Змастила спеціальними бальзамами, які в мене завжди напоготові. Довелося накласти кілька бинтів з компресами.
Ще й своєї власної сили додала, аби прискорити процес.
Тіло у свідомість не приходило. Іноді щось бурмотіло із заплющеними очима, не прокидаючись. Я навіть спробувала прислухатися. Насилу розібрала дещо на кшталт «Джаґор», але так і не зрозуміла, що це таке.
Прикривши очі, машинально глянула на ауру, щоб знати, як йде загоєння.
І шоковано завмерла. Його аура виявилася заповненою суцільними темними плямами!
Це що з ним таке мало статися, аби настільки здоровенні плями з’явилися?! Може, й справді підпільні бої ні до чого? Де ще Бет могла його підібрати?
Я схилилася над хлопцем і приклала руки до його грудей. При контакті шкіра до шкіри легше маніпулювати з аурою.
На диво, від нього відчувався сильний жар. Але не хворобливий. Скоріше той, що викликає неправильні емоції у різних недосвідчених травницях.
Так, геть зайві думки та дивні відчуття. Він моє поле для експериментів... тобто пацієнт. Він мій пацієнт.
Зосередившись, я спробувала «почистити» його ауру. Пітьма із плям піддавалася неохоче, але чим далі я просувалася, тим спокійніше ставало дихання парубка.
Ще трішечки, і ось тут, і ще краплинка... Заглибившись в процес, я перестала сприймати навколишнє.
Хм, а це що в нас таке? Якась дуже дивна пляма, бр-р! Щось вона мені нагадувала... тільки що? Я спробувала роздивитися – але звідти палахнуло прямо-таки загрозою.
А потім темрява розступилася, і на мить я побачила невеличкого звіра. Витягнута мордашка, крила...
– Кар-р! – раптом прямо на мене з плями рвонув чорний, розлючений птах. Змахнув крилами біля обличчя, цілячись дзьобом і наче відганяючи.
Відсахнувшись, я прикрила обличчя руками.
І все в мить стихнуло.
Хлопець так і лежав на моєму ліжку, на пальнику побулькував казанок. Все довкола виглядало спокійним.
Це що я, задрімала, чи що? Так заглибилася, що ледь не ковзнула в потойбіччя?
Обережно повернула долоні до грудей. Окинула поглядом ауру.
Та помітно посвітлішала, і ніяких дивних плям та моторошних створінь я більше не бачила. Видихнула з полегшенням, спробувала довести справу до кінця. Знов заглибилася у очищення.
– І як будеш розраховуватися? – почувся хриплий чоловічий голос з тіла під моїми долонями.
Ледь втримавшись, аби не пискнути від несподіванки, руки я все ж від невдячного тіла відсмикнула:
– Що?
– За те, що використовувала мене, – самовпевнено заявив цей нахаба, продовжуючи лежати.
З-під густющих чорних вій дивилися дивні темні очі, в яких ніби вилискував якийсь невловимий колір.
– Я тебе взагалі-то рятувала!
– Ага, всі знають, що ти робиш з непритомними студентами у себе в кімнаті, – красномовний погляд на мої руки, втім, свій голий торс він не поспішав ховати.
– Що за дурня? Хто б мені дозволив?!
– Декан, звісно. Всім відомо.
– Якби всім було щось таке відомо, до мене не ходили б черги зі студентів за зіллями!